Розділ 4. Проєкт (або поле бою)

Мія принесла цілу стопку книг, кольорові стікери та блокнот, у якому вже були намальовані схеми.
— Добре, слухай, — вона розклала все на столі. — Якщо ми хочемо зробити проєкт нормально, нам треба дисципліна, план і порядок.

Алекс з’явився з однією ручкою… і пакетом чипсів.
— План простий, — заявив він. — Ти робиш розумні речі, я роблю вигляд, що слухаю.

— Ні! — Мія влупила пальцем у блокнот. — Тут буде серйозна робота.

Алекс знизав плечима, відкрив чипси й почав жувати.
Через хвилину хрускіт довів її до істерики.

— Ти можеш їсти тихіше?! — випалила вона.

— Це звук прогресу, — невинно відповів він. — Без чипсів я не думаю.

Мія зітхнула й повернулася до книги. Та за кілька хвилин помітила, що Алекс приклеює їй на спину стікери з написами “БОС” і “НЕ ЧІПАТИ”.
— АЛЕКС! — закричала вона, зрозумівши, що сиділа так уже хвилин десять.

Він ледве не впав від сміху.
— Ну, це ж правда, ти тут головна.

Щоб відплатити, Мія непомітно замінила його чипси на пакет сухариків із перцем чилі.
Через хвилину Алекс закашлявся, очі полізли на лоба.

— Ти що, мене вбити вирішила?! — прохрипів він, хапаючись за воду.

— Вибач, — солодко всміхнулася вона. — Це був звук прогресу.

Вони втупилися одне в одного: він — з червоним від перцю обличчям, вона — з переможною усмішкою.
І обоє раптом розсміялися.

Мія підняла брови:
— Добре, пропоную перемир’я на одну годину. Нам справді треба щось написати.

Алекс простягнув руку:
— Перемир’я. Але тільки на годину.

Вона потиснула його руку, і в цей момент між ними промайнуло щось, від чого обоє на секунду замовкли.
А потім знову повернулися до своїх ролей ворогів — адже визнавати симпатію було зарано.