Розділ 8

Вікторія 

Чотири роки тому...

 Я пам’ятаю той день, ніби він стався вчора, хоча минуло вже багато часу. Сонце світило яскраво, але в моєму серці запанувала лише непроглядна темрява. Ми прийшли до лікарні, і я відчувала, як з кожним кроком моє дихання стає важчим. 

Мама була поруч, тримала мене за руку, але навіть вона не могла приховати своєї сильної тривоги в очах.

Лікар запросив нас до свого кабінету, і я відчула, як серце починає шалено калатати.

 Він подивився на нас з помітним  сумом і промовив: 

–Вікторіє, ваша мама хвора на рак підшлункової залози. Четверта стадія. Найпізніша, коли пухлина вже поширилася на інші органи. На жаль, це дуже агресивний тип раку, і лікування може лише полегшити симптоми, але не вилікувати саму хворобу.

Слова лікаря прозвучали як вирок. Я дивилася на маму, і в її очах побачила те саме, що відчувала сама — безмежний страх, сум і безпорадність. Мама, яка завжди була моєю опорою, моєю силою, тепер сама потребувала підтримки.

Я відчула, як світ навколо мене розпливається, і сльози почали текти по щоках. 

–Ні, це не може бути правдою,— прошепотіла я, намагаючись знайти хоч краплю надії.

Лікар пояснив, що найближчі місяці будуть дуже важкими. Потрібно буде боротися з болем, проходити складні процедури, і, можливо, нам доведеться прийняти найважчі рішення. Але він також сказав, що ми не самі — є команда фахівців, яка допоможе мамі зберегти гідність і якість життя.

Я стиснула мамину руку міцніше, відчуваючи, як вона тремтить у моїй долоні. Вона подивилася на мене і тихо сказала: 

–Вікторіє, я хочу, щоб ти знала — я люблю тебе. І я хочу, щоб ти жила, навіть коли мене не стане.

Господи.

Ці слова увійшли в моє серце, як обіцянка. Обіцянка боротися, оберігати пам’ять про маму і жити так, щоб вона могла пишатися мною.

 .