Розділ 6

Вікторія 

Чотири роки тому..

День тягнувся нескінченно довго.Буквально з самого ранку.Спочатку,я проспала будильник,потім випадково розлила чай на нову кофтинку, і на додачу, в школі був повний хаос через майбутні екзамени.

Я була вичавлена,як лимон.

Але сьогодні був особливий день–день народження Аделіни,моєї найкращої подруги.Я точно не могла пропустити її вечірку, незважаючи на свою втому та розчарування.Адель завжди була поруч у важкі моменти мого життя, і зараз,у мене був обов'язок відсвяткувати її день разом.

Повернувшись додому,я ледь могла пересувати ноги.Квартира здавалася порожньою і тихою,бо батьків вдома не було.

Кинувши сумку на підлогу, важко зітхнула, дивлячись на відображення у дзеркалі.За мною спостерігала втомлена дівчина з розпатланим волоссям і темними колами під очима.

–Треба терміново щось з цим усім робити,–подумала я.

Першим ділом  прийняла гарячий душ.Тепла вода зняла з мене втому та напругу,хоча б фізично.

Трохи пізніше, заварила собі чашку ромашкового чаю, намагаючись заспокоїти нерви.

Нарешті настав час обирати вбрання.Я довго перебирала речі у своїй шафі, вагаючись між кількома варіантами.Хотілося виглядати добре,але водночас почуватися комфортно.

Мій погляд зупинився на білій сукні,яку ми з мамою купили кілька тижнів тому,але я все не мала нагоди і сил надягнути її.

Сьогодні саме той день.

Примірявши сукню, подивилася на себе в дзеркало.Вона ідеально сиділа по фігурі,підкреслюючи всі мої вигини,а біла тканина трохи додавала святковості.Я миттю відчула себе трохи впевненіше.Потім я взялася за макіяж:легкий тон, трохи туші на вії та блиск для губ.

Нічого надто яскравого.

Волосся вирішила залишити розпущеним,але також,трохи накрутити кінчики.

Поглянувши на годинник,я зрозуміла,що вже запізнююся.Швидко схопивши сумочку і ключі, вибігла з квартири.У таксі трохи заспокоїлася, уявляючи,як ми з Аделіною будемо сміятися і танцювати цього вечора.Попри важкий день,я вже з нетерпінням чекала на цю вечірку, сподіваючись хоча б на кілька годин забути про всі свої проблеми та просто добре провести час з найкращими подругами.І звісно ж,побачити Раміля,бо мені треба було у дечому йому зізнатися.

Таксі мчало вечірніми вулицями Дніпра,розрізняючи потік машин неймовірно яскравими фарами.За вікном пропливали знайомі будівлі, мерехтливі вітрини різних магазинів, і затишні вогники у вікнах.Травневе повітря відчувалося свіжим після жорстокої денної спеки.

Я впевнено відкинулася на спинку сидіння намагаючись розслабитися.Ресторан, де мала відбуватися вечірка, знаходився в старовинному районі міста, відомому своїми затишними вулицями та атмосферними закладами. Коли таксі звернуло з широкого проспекту на бруковану вуличку,я відчула, як темп життя навколо сильно сповільнюється. Ліхтарі кидали на бруківку химерні тіні, а з видовжених вікон, долинав приглушений гомін і  музика. 

Нарешті ми зупинилися біля елегантних дверей з невеликою вивіскою. Зсередини долинав гучний сміх, який відразу ж підняв мені настрій.Я розрахувалася з водієм  і вийшла з машини. Перед входом вже стояла невелика група людей, які розмовляли, обіймалися і віталися. Зробивши глибокий вдих я поправила свою сумку на плечі та з усмішкою попрямувала до них, готова поринути у святкову атмосферу.

Я зайшла в ресторан і відразу побачила знайому постать Адель. 

–Віко!–вигукнула вона радісно, кидаючись мені назустріч. 

Ми міцно обійнялися. 

–Я так рада, що ти прийшла! 

–З днем народження,люба,–сказала я, відступаючий на крок і простягаючи невеличку елегантно запаковану коробку.–Це тобі.

Подруга цікавістю взяла подарунок і одразу ж розпакувала його. Спочатку вона дістала згорнутий у тубус папір. Розгорнувши його, дівчина затамувала подих. На папері був її портрет, виконаний олівцем.

Я провела не одну годину, намагаючись передати на папері її красиве обличчя та прекрасну посмішку. 

–О,це неймовірно,–вигукнула дівчина. Її очі наповнилися сльозами.–Ти сама його намалювала? Це найкращий подарунок у світі! 

Вона знову міцно мене обійняла, її вдячність була відчутною. 

Пізніше вона дістала з коробки маленьку оксамитову торбинку. Розв'язавши її, дівчина побачила золотий кулон, у формі зірки. 

–І це теж мені?–здивовано запитала вона. 

–Звичайно.

Аделіна одягнула прикрасу на шию, яка відразу заблищала у світлі люстр. 

–Дякую тобі!!Ці подарунки безцінні для мене.

Поки ми розмовляли, до нас підійшла ще одна моя хороша подруга, Мілана. Її яскрава усмішка та енергія завжди заряджали позитивом. 

–Віко,привіт.Давно ми не бачилися,–каже дівчина, цілуючи мене в щоку. 

–Ой,так.Дуже рада тебе бачити.Тобі неймовірно личить ця сукня.

Ми ще трохи порозмовляли, обмінюючись останніми новинами, перш ніж Адель потягнула нас глибше в зал.

Музика гула в моїх вухах, змішуючись із гомоном натовпу. Тіла зливалися в одному ритмі. Я нарешті відчула себе трохи розслабленою, тримаючи в руці прохолодний келих, і спостерігаючи за тим, як мої найкращі подруги безтурботно сміялися з кимось неподалік. 

Я поправила білу сукню. Хотілося відволіктися від усього, що останнім часом тиснуло на мене, і ця вечірка здавалася ідеальною можливістю. 

Я відчула чийсь погляд і обернулася. Незнайомий чоловік з самовдоволеною посмішкою стояв занадто близько.Занадто.Він щось сказав, але через гучну музику я не розібрала слів. Перш ніж я встигла відреагувати, його рука власницьки торкнулася моєї талії. Від неподіванки по моїй шкірі пробігли мурашки, але точно не від приємного збудження. 

Я спробувала відсторонитися, але він лише сильніше стиснув мене, нахиляючись ближче. Його подих пахнув в алкоголем, і мені стало неприємно. 

–Вибате, я маю йти,–спробувала сказати, але мій голос звучав невпевнено. 

Раптом чиясь тверда рука лягла на плече незнайомця, відтягаючи його від мене. Я підняла очі, і побачила Раміля, брата Аделіни. Його брови були нахмурені, а в очах палала неприязнь.