Розділ 2

Вікторія

–Цього разу кава?–запитую подругу сівши за стіл.

Сонячні промені пробиваючись крізь легкі штори на вікні,розливалися теплим рожевим відтінком по кухні,створюючи затишну атмосферу.Аделіна, зручно влаштувавшись на м'якому бежевому диванчику,неспішно помішувала ложкою свій латте.Наші ранкові бесіди–це зазвичай легкі перекидання кількома фразами,про плани на день,або якісь цікаві новини.

Сьогоднішній ранок здався мені таким же безтурботним,як завжди.Але до тих пір,поки у голосі подруги не з'явилася дивна і схвильована нотка,яка мене відразу насторожила.

Адель перевела погляд на мене, і її звична щаслива усмішка здалася мені якось напружено–нервовою.Подаючи мені мою чашку,вона зупинилася,і на мить завагалася, і цей ледь помітний жест не вислизнув від моєї уваги.

–Віко,–почала дівчина, сідаючи за стіл навпроти мене.Її погляд блукав по полицях з рослинами.

Мене чомусь огорнуло передчуття.Я знала своїх подруг,як відкриту книгу,а особливо Аделіну.Її емоції та думки завжди були написані у неї на обличчі.

Така раптова нерішучість була дуже дивною для цієї дівчини.

–Що таке?–запитала я якомога спокійніше, намагаючись приховати стурбованість.

Подруга швидко вдихнула,ніби готуючись до стрибка у море.

–Пам'ятаєш...ми говорили про Раміля...ну,мого брата?

Мене ніби хтось штовхнув у прірву.

Раміль.

Одне це ім'я розбудило у моєму серці вирій емоцій та давно закопаних почуттів.

–Так... звичайно.Як у нього справи?–мій голос прозвучав трохи натягнуто,і я відчула,як долоні злегка спітніли.

Аделіна знову відвела погляд, розглядаючи якийсь невидимий візерунок на стільці.

–Власне...справи у нього тепер будуть...ближче до нас.

Я нахмурилася намагаючись зрозуміти натяк.

–Що ти маєш на увазі?

Дівчина нарешті глянула на мене, і в її погляді я прочитала співчуття, змішане з якоюсь розгубленістю,ніби вона сама не знала,що говорить.

–Можна..він переїде до нас на деякий час?

Моє серце пропустило сильний удар.У легенях зникло повітря,тому дихати стало дуже тяжко.

–Я...звісно.Хай переїжджає.

–Це на деякий час,–повторює подруга стисненим тоном.

На мить у кухні запалала така оглушлива тиша,що мені здалось,ніби я чую,як б'ється моє власне серце–швидко, нерівно,тривожно.

Слова Аделіни пролунали як грім серед ясного неба,руйнуючи ту крихку рівновагу,яку я так довго будувала у своєму внутрішньому світі.Переїжджає?До нас?Раміль?

–Але...чому?–запитую я,не вірячи в почуте.

Дівчина гучно зітхнула,ставлячи свою чашку на стіл з таким виглядом,ніби скидала з плечей великий тягар.

–Він сказав мені,що у нього тут робота.А поки підібрати житло у Дніпрі зараз стало, трохи тяжкувато,–не впевнено розповідає подруга.–От я і запропонувала пожити у нас, але якщо ти проти, то...

–Ні,–я заперечливо похитала головою.–Я не проти.

–Правда.

–Так.

Будинок наш спільний.Адель має на це право.

Новина,м'яко кажучи, є дуже несподівою,і настільки особисто для мене значущою,що я почала відчувати,як з-під моїх ніг починає тікати земля.

Я кохала його давно.З того самого моменту,як вперше побачила його на одній із вечірок,де він стояв трохи осторонь від галасливої компанії,задумливо дивлячись у вікно.Його спокійний врівноважений характер,глибокий,проникливий погляд, і така рідкісна,але щира усмішка–все це непомітно,але міцно,полонило моє серце.Не може не згадати про те,який він,до біса, красивий.Темне волосся,як і очі,чітко виражена щелепа та вилиці.

Але одного вечора ...щось у повітрі змінилося.Чи то п'янкий аромат літніх квітів,чи то тиха музика,чи то просто переповнюючі мене почуття –я більше не могла мовчати.Я сказала йому все.Чітко пам'ятаю,як тремтів мій голос як мої долоні вкрилися холодним потом.

Я дивилася в його очі, сподіваючись побачити там найменший відблиск взаємності,хоч крихітну іскру розуміння,але...

Не побачила.

Він просто проігнорував мене.Мовчки принизив.Виставив наївною дурепою.

І ось тепер...знову буде поруч.В одному домі із мною.Сама ця думка викликала у мене тремтіння.Особливо незручність від розуміння,що між нами так і залишилася прірва нерозділеної симпатії.

Я відчула,як мої щоки вкриваються рум'янцем.Що мені робити?Як поводитися?Як дивитися йому в очі?Списати це все,на підлітковий період?!

І чи зможу я знову бачити його щодня,чути його голос, можливо,навіть випадково торкатися його руки,і при цьому зберігати видимість спокою?

–Віко?–голос Аделіни вирвав мене з полону спогадів.Вона дивилася на мене з явним занепокоєнням.–З тобою все гаразд?Ти якась бліда раптом стала.

Я судорожно ковтнула повітря,намагаючись приховати той внутрішній вихор,який пожирав мене зсередини.

–Так...все добре.Просто..це було..гм..трохи несподівано.

Подруга зітхнула,і її голос став трохи м'якшим та співчутливим.

–Я розумію.Мені самій було дещо ніяково,але ініціатором цього усього була мама.Вона вирішила,що нам з братом треба проводити трохи більше часу,бо ми довго не бачилися, і я за ним сумую.Ти ж знаєш,як на нього повпливав батько та смерть Ейдіна.

–Звичайно,Аделіно.Я знаю,–швидко відповіла я, намагаючись,щоб мій голос звучав якомога щиріше.Я точно не хотіла,щоб ця дівчина відчувала провину за щось.

Тим більше вона точно не винна,що тоді моє дурне серце обрало саме Раміля.

Але всередині вирувала буря.Мені терміново треба зібратися з думками, зрозуміти,як далі жити в цій зміненій реальності.

Знову бачити його щодня,можливо,навіть набагато частіше ніж колись.

Я підвелася з диванчика, відчуваючи гостру потребу побути на самоті.

–Мені потрібно......мені потрібно трохи повітря.

Адель поклала латте на стіл на підвелася слідом за мною.

–Можливо,мені варто піти з тобою?

Я похитала головою.

–Ні,я сама.

Я швидко вдягаю верхній одяг та виходжу з дому.На вуличках вирує життя і чутно голосний сміх.Я сідаю на лаву та проводжу долонями по обличчю, намагаючись хоч трохи заспокоїти внутрішню дрож.Мені потрібно бути сильною.Заради покійної мами.Заради себе, заради подруг.Я не можу дозволити минулому зруйнувати моє теперішнє.Раміль–просто брат моєї найкращої подруги.Просто тимчасовий сусід.Я можу з цим впоратися.Зможу бути стриманою,доброзичливою,навіть байдужою,якщо знадобиться.