Глава 18 Сміх дітей та закоханих

Минув рік.

Місто Часу змінилося.

Його вулиці більше не були тихими й порожніми.

На площах звучала музика.

Фонтани світилися золотими краплями.

Сади квітнули в усі пори року одночасно.

І всюди лунав сміх.

Сміх дітей.

Сміх закоханих.

Сміх тих, хто більше не боявся майбутнього.

Колись це місто жило лише спогадами.

Тепер воно жило надією.

Алеїна стояла на балконі палацу.

Ранкове сонце торкалося її волосся.

Вона вдихнула свіже повітря й усміхнулася.

За її спиною тихо відчинилися двері.

— Знову зустрічаєш світанок без мене?

Вона обернулася.

Кайрос.

Уже не самотній Бог Часу.

Її чоловік.

Він підійшов ближче й ніжно обійняв її.

— Я прокинулася раніше.

— Хотіла побачити, як народжується новий день.

Кайрос усміхнувся.

— Тепер я теж люблю світанки.

Раніше я любив лише час.

Тепер люблю життя.

Алеїна тихо засміялася.

— Це моя маленька перемога.

Він поцілував її в чоло.

— Найбільша.

Унизу, на площі, бігали діти.

Вони гралися маленькими срібними годинниками, які світилися різними кольорами.

Тіо сидів біля великого дерева й розповідав їм історії.

— А правда, що Бог Часу колись був дуже суворим? — запитав хлопчик.

Тіо засміявся.

— О, ще й яким.

— І ніколи не усміхався?

— Майже ніколи.

— А що сталося?

Тіо подивився вгору, де на балконі стояли Кайрос і Алеїна.

— Одного дня він зустрів дівчину, яка принесла із собою стару книгу.

— І що?

— Вона навчила його найголовнішого.

— Чого?

— Любити.

Діти усміхнулися.

— Значить, любов сильніша за магію?

— Набагато сильніша.

Кайрос і Алеїна прогулювалися садом.

Навколо розквітали білі квіти.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч? — запитав Кайрос.

— Як же не пам'ятати.

— Я тоді думала, що це сон.

— А я думав, що більше ніколи не відкрию своє серце.

Вона зупинилася.

Взяла його за руку.

— А тепер?

Він подивився їй у вічі.

— Тепер я знаю...

Найцінніше, що подарував мені час, — це ти.

Вона ніжно обійняла його.

— А мені він подарував дім.

Бо дім — це не місце.

Дім — це людина, поруч із якою ти можеш бути собою.

Надвечір усе Місто Часу зібралося на святковій площі.

Люди й боги разом запалили тисячі ліхтарів.

Вони здійнялися в небо, мов маленькі зорі.

Кожен загадував бажання.

Тіо підійшов до молодого подружжя.

— Про що ви попросили?

Кайрос усміхнувся.

— Я більше ні про що не прошу.

У мене вже є все.

Алеїна лише сильніше стиснула його руку.

У небі одна за одною спалахували нові зорі.

Їх ставало дедалі більше.

Здавалося, сам Всесвіт святкував разом із ними.

Тієї ночі Алеїна довго не могла заснути.

Вона вийшла на балкон.

Перед нею лежало безкрає небо.

Кайрос тихо підійшов і став поруч.

— Про що думаєш?

Вона усміхнулася.

— Про те, як дивно складається життя.

Я колись випадково купила стару книгу.

А вона привела мене до тебе.

Кайрос узяв її долоню.

— Ні.

Вона привела тебе додому.

Алеїна поклала голову йому на плече.

Вони мовчали.

Бо іноді найважливіші слова не потрібно говорити.Достатньо просто бути поруч.

І саме в цю мить десь далеко старий годинник, який колись завмер на 12:44, тихо рушив уперед.

Стрілка зробила перший крок.

За нею — другий.

Час знову йшов.

Та цього разу він уже не розлучав.

Він поєднував.