Глава 17 Вічне кохання двох сердець — Кайроса і Алеїни

Після закриття Хроноворіт світ почав оживати.

Небо знову стало безмежно синім.

Зорі повернулися на свої місця.

Річки часу текли спокійно, немов нічого не сталося.

Місто Часу вперше за багато століть наповнилося сміхом.

Башти сяяли золотом.

На деревах розпускалися квіти, яких ніхто ніколи не бачив.

Навіть повітря стало теплішим.

Тіо стояв на балконі Храму Часу й усміхався.

— Світ знову живе...

За його спиною почувся знайомий голос.

— Завдяки їм.

Це була Ісса.

Та вона вже не мала вигляду володарки, що вселяла страх.

Її очі більше не палали холодом.

У них був лише смуток і полегшення.

— Я помилялася, — тихо сказала вона.

— Майбутнє не можна врятувати силою.

Його рятує любов.

Тіо подивився на неї.

— Ти нарешті це зрозуміла.

Ісса кивнула.

— Сподіваюся, вони будуть щасливі.

Вона востаннє подивилася на Місто Часу.

І розчинилася серед золотого світла.

Назавжди.

Минуло сім днів.

Усі світи святкували перемогу.

До Храму Часу прийшли боги, хранителі світла, духи річок, вітру і зірок.

Навіть душі тих, хто давно покинув цей світ, ненадовго повернулися, щоб благословити новий початок.

Усе місто було прикрашене білими й золотими квітами.

На площах лунала музика.

А над храмом кружляли срібні птахи.

Алеїна стояла біля великого дзеркала.

На ній була довга сукня кольору ранкового неба.

Її волосся прикрашав тонкий вінок із живих зірок.

Тіо усміхнувся.

— Кайрос уже хвилюється.

Вона засміялася.

— Невже Бог Часу може хвилюватися?

— Ще й як.

Особливо сьогодні.

Кайрос стояв біля Вівтаря Часу.

Уперше за тисячі років він не думав про майбутнє.

Він думав лише про мить.

Про одну-єдину.

Ту, яка ось-ось змінить усе його життя.

Коли двері храму відчинилися, він затамував подих.

До нього повільно йшла Алеїна.

Її усмішка була такою ж теплою, як того дня, коли вони вперше зустрілися.

У його пам'яті промайнули всі миті:

стара книга,

ринок біля Золотих воріт,

Перший Портал,

Озеро Пам'яті,

перший поцілунок...

Усе привело їх саме сюди.

Вона зупинилася поруч.

Їхні руки зустрілися.

Теплі.

Рідні.

Кайрос дістав невелику срібну обручку.

У її центрі світився той самий знак — зірка, розділена навпіл.

— Алеїно...

Його голос трохи тремтів.

— Ти подарувала мені більше, ніж час.

Ти повернула мені серце.

Навчила мене знову вірити.

І показала, що навіть вічність нічого не варта, якщо її немає з ким розділити.

Він став на одне коліно.

У храмі запанувала тиша.

— Чи станеш ти моєю дружиною...

Не лише сьогодні.

А в кожній миті.

У кожному світі.

Доки існуватиме час?

На очах Алеїни з'явилися сльози.

Вона простягнула йому руку.

— Так.

Так, Кайросе.

Учора.

Сьогодні.

І в кожному нашому завтра.

Кайрос одягнув їй обручку.

У ту ж мить храм освітився золотим світлом.

По всьому світу пролунали дзвони.

Дерева часу вкрилися новими квітами.

Над небом спалахнула зоря, якої не було тисячі років.

Тіо підійшов до них.

Саме він мав провести обряд.

Він поклав руки на їхні долоні.

— Перед свідками часу...

Перед світлом...

Перед пам'яттю...

Я поєдную ваші долі.

Відтепер ви — одне серце.

Одна вічність.

Одна любов.

Кайрос подивився на Алеїну.

Вона усміхнулася.

І цього разу їхній поцілунок не змінив світ.

Бо світ уже був врятований.

Він лише став свідком того, що навіть час не здатен розлучити два серця, якщо вони справді знайшли одне одного.

Увечері вони сиділи на даху Храму Часу.

Мовчки.

Дивлячись на зорі.

— Про що думаєш? — запитала Алеїна.

Кайрос усміхнувся.

— Колись я думав, що найбільший подарунок — це вічність.

Вона поклала голову йому на плече.

— А тепер?

Він поцілував її в чоло.

— Тепер я знаю...

Найцінніше — це кожна мить, проведена з тобою.

Вона тихо відповіла:

— І нехай таких митей буде безліч.

Вони сиділи поруч.

А час...

Уперше за всю свою історію...

Нікуди не поспішав.