Глава 16 Любов Алеїни до Кайроса

Над Містом Часу здіймалася буря.

Чорні хмари вкривали небо, а блискавки розривали його на тисячі срібних уламків.

У центрі міста відкривалися Хроноворота.

Їхнє темне світло поглинало все навколо.

Башти починали руйнуватися.

Річки часу змінювали свій напрямок.

Навіть зорі одна за одною згасали.

Тіо дивився на це мовчки.

Потім тихо промовив:

— Почалося.

Кайрос дістав свій меч.

Його обличчя було спокійним.

Надто спокійним.

— Є лише один спосіб закрити Хроноворота.

Алеїна уважно подивилася на нього.

— Який?

Він довго мовчав.

Потім тихо відповів:

— Серце Бога Часу повинно перестати битися.

Настала тиша.

— Ні... — прошепотіла Алеїна.

— Це правда.

— Якщо мене не стане...

— Час виживе.

Вона різко похитала головою.

— Я не дозволю.

Кайрос усміхнувся.

Тепло.

Як людина, яка вже прийняла свою долю.

— Не все можна змінити.

— Ми вже змінили більше, ніж ти думаєш.

— Але цю ціну повинен заплатити я.

Він зробив крок до Хроноворіт.

Та Алеїна раптом схопила його за руку.

— Подивися на мене.

Він повернувся.

В її очах блищали сльози.

— Я втратила Артема.

Я втратила свій світ.

Я відмовилася від людського життя.

І тепер ти просиш мене втратити ще й тебе?

Кайрос мовчав.

— Я не зможу.

— Не після всього.

Тіо раптом зробив крок уперед.

— Є ще один шлях.

Обидва одночасно подивилися на нього.

— Який?

— Стародавній обряд Союзу Часу.

Кайрос зблід.

— Ні.

— Ми не можемо.

— Чому? — запитала Алеїна.

Тіо відповів замість нього:

— Якщо смертна добровільно віддасть своє життя часу...

Вона стане безсмертною.

Але вже ніколи не зможе повернутися до людського світу.

Настане повна тиша.

Кайрос похитав головою.

— Я не дозволю.

— Я не хочу, щоб ти платила таку ціну.

Алеїна зробила кілька кроків до нього.

— А якщо це мій вибір?

— Ні.

— Так.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Ти колись сказав мені...

Любов — це не клітка.

І зараз я теж не дозволю тобі вирішувати замість мене.

Кайрос опустив голову.

Він зрозумів.

Вона вже зробила свій вибір.

У самому центрі Міста Часу стояв Камінь Початку.

Саме тут народився перший подих часу.

Тіо поклав на нього долоню.

Давні символи засвітилися золотом.

Вітер стих.

Навіть буря завмерла.

Алеїна підійшла до каменя.

Вона заплющила очі.

— Я добровільно віддаю своє людське життя.

Не заради сили.

Не заради безсмертя.

А заради того, кого люблю.

Камінь засвітився.

Його світло стало настільки яскравим, що всі заплющили очі.

Навколо Алеїни закружляли тисячі золотих годинників.

Вони розсипалися на маленькі іскри.

Її серце забилося швидше.

Потім...

Повільніше.

І раптом усе світло увійшло в неї.

Її волосся стало довшим.

У ньому з'явилися срібні пасма, що мерехтіли, мов зоряний пил.

На її руках виникли золоті символи часу.

Очі засяяли небесно-блакитним світлом.

Тіо усміхнувся.

— Вітаю...

— Богине Часу.

Кайрос не міг повірити своїм очам.

Він повільно підійшов до неї.

— Алеїно...

Вона відкрила очі.

У них була та сама доброта.

Та сама любов.

Вона залишилася собою.

Лише стала сильнішою.

Кайрос обережно торкнувся її руки.

— Ти справді це зробила...

— Так.

— І знаєш...

Я ні про що не шкодую.

Він більше не стримував почуттів.

Обійняв її так міцно, ніби хотів захистити від усього Всесвіту.

— Дякую, що залишилася.

Алеїна тихо засміялася.

— Я ж обіцяла.

У кожній миті.

У кожному світі.

Поруч із тобою.

Саме в цю мить Хроноворота почали закриватися.

Темрява відступала.

Світло поверталося.

Та Кайрос знав...

Попереду на нього чекало ще одне, найважливіше рішення.

Він більше не хотів втрачати жодної миті.

І вже знав, що скаже Алеїні, коли світ знову стане спокійним.

Бо тепер настав час не лише врятувати світ.

А й попросити її назавжди стати його дружиною