Глава 15 Спогади двох закоханих

Після зникнення Ісси місто знову наповнилося світлом.

Золоті промені торкалися веж, срібних дерев і прозорих річок. Здавалося, сам час нарешті зміг зробити глибокий подих.

Та Кайрос знав.

Це був лише короткий спокій.

Попереду чекало те, від чого він тікав тисячоліттями.

— Є місце, куди я повинен тебе відвести, — тихо сказав він.

Алеїна усміхнулася.

— Тепер я піду за тобою будь-куди.

Кайрос на мить опустив очі.

Його серце стислося від цих слів.

Вони прийшли до великого озера.

Вода була прозорою, мов кришталь.

Але в ній не відбивалися ні небо, ні дерева.

Лише людські спогади.

— Це Озеро Пам'яті, — промовив Тіо, який ішов поруч. — Воно пам'ятає те, що забули навіть боги.

Алеїна стала на коліна біля берега.

Поверхня води здригнулася.

І раптом вона побачила...

Молоду дівчину в білій сукні.

Її волосся розвівав теплий вітер.

Вона сміялася.

Поруч із нею стояв чоловік у срібному плащі.

Кайрос.

Тільки зовсім інший.

Його очі світилися щастям.

Він узяв дівчину за руку.

— Алеїно...

Сучасна Алеїна здригнулася.

— Це я?

Кайрос мовчки кивнув.

— Але...

— Це сталося дуже давно.

Вода показувала нові картини.

Вони разом гуляли серед садів.

Разом будували Місто Часу.

Разом сміялися.

Разом зустрічали світанки.

І дивилися на зорі.

— Ми були...

— Чоловіком і дружиною, — тихо промовив Кайрос.

Алеїна завмерла.

— Що?..

— Ти була моєю дружиною ще до Великої Зради.

— Як це можливо?

Кайрос опустив голову.

— Коли Ісса змінила майбутнє, вона розірвала всі часові зв'язки.

— Наше життя перестало існувати.

— Світ забув тебе.

— А ти забула мене.

Алеїна не могла вимовити жодного слова.

Перед її очима виник новий спогад.

Величезний храм.

Безліч богів.

Кайрос надягав їй на палець срібну обручку.

Вона сміялася.

— Обіцяю бути поруч із тобою...

— У кожній миті.

— У кожному світі.

— До останнього подиху часу...

Її власний голос лунав так ясно, ніби це було вчора.

Сльози самі покотилися по її щоках.

— Я пам'ятаю...

Кайрос здивовано подивився на неї.

— Ти...

— Я пам'ятаю...

Вона простягнула руку.

На її долоні повільно з'явився срібний знак.

Той самий символ, який був на старій книзі.

Зірка, розділена навпіл.

Кайрос широко розплющив очі.

— Це знак Вічного Союзу...

Тіо усміхнувся.

— Отже, пам'ять повертається.

Раптом вода в Озері стала темною.

Спогади змінилися.

Тепер вони бачили іншу картину.

Ісса стояла в Храмі Часу.

Вона плакала.

Перед нею лежав смертельно поранений Еліар.

Він ледве дихав.

— Вибач мені... — прошепотів він.

Ісса схилилася над ним.

— Я врятую тебе.

— Навіть якщо доведеться змінити майбутнє.

Еліар похитав головою.

— Не ціною чужого щастя...

Та було пізно.

Усе навколо поглинуло чорне світло.

Саме тоді історія змінилася.

Саме тоді Алеїна втратила своє життя поруч із Кайросом.

Озеро заспокоїлося.

Настала тиша.

Кайрос обережно підійшов до Алеїни.

— Тепер ти знаєш правду.

Вона подивилася йому в очі.

— Ні.

— Тепер я знаю лише одне.

Вона взяла його за руку.

— Я вдруге закохалася в тебе.

І якби мені довелося прожити все ще раз...

Я знову обрала б тебе.

Кайрос не зміг нічого відповісти.

Він просто обійняв її.

Міцно.

Наче боявся, що час знову забере її.

Та далеко над Містом Часу вже здіймалася нова буря.

Бо Ісса зробила свій останній крок.

І дороги назад більше не існувало.