Глава 13 Серце, що тривало вічність

Небо над Містом Часу розколювали срібні блискавки.

Вони не палили землю.

Вони розривали сам час.

Далеко на обрії одна за одною згасали зорі. Там, де вони зникали, залишалися темні порожнечі.

Алеїна дивилася на це мовчки.

— Світ руйнується? — тихо запитала вона.

Кайрос став поруч.

Його срібний плащ розвівався від вітру.

— Ще ні.

— Але почався відлік останніх митей.

Вона повернулася до нього.

— Через мене?

— Ні.

— Через страх.

Він дивився на обрій.

— Найстрашніше, що може зробити бог, — перестати вірити у власне серце.

— Саме це сталося з Іссою.

Тіо мовчки стояв трохи позаду.

Він уважно дивився в небо.

— Вона вже відкриває Хроноворота.

— У нас залишилося мало часу.

Кайрос кивнув.

— Я знаю.

Він простягнув Алеїні руку.

— Ходімо.

Вони піднялися на найвищу вежу Міста Часу.

Тут завжди було тихо.

Навіть вітер не наважувався порушити цю тишу.

Посеред майданчика стояло величезне дерево.

Його стовбур був срібним.

Замість листя на гілках мерехтіли маленькі годинники.

Одні поспішали.

Інші майже не рухалися.

Деякі вже назавжди завмерли.

— Це...

— Дерево Часу, — відповів Кайрос.

— Тут живе історія кожної душі.

Він підійшов до однієї з гілок.

На ній світився маленький золотий годинник.

— Це твоє життя.

Алеїна завмерла.

— Моє?

— Так.

Вона простягнула руку.

Щойно її пальці торкнулися годинника, навколо закружляли спогади.

Мама, яка сміється.

Перший шкільний день.

Осінній парк.

Артем.

Його усмішка.

Його останній погляд.

На очах виступили сльози.

— Я так довго жила минулим...

Кайрос тихо відповів:

— Минуле потрібно пам'ятати.

Але не можна дозволяти йому забрати майбутнє.

Вона повернулася до нього.

— А ти?

Він мовчав.

Потім повільно підняв руку.

На іншій гілці висів його годинник.

Він майже не світився.

Стрілки завмерли.

— Моє життя закінчилося дуже давно.

— Ні, — тихо сказала Алеїна.

Вона зробила крок ближче.

— Просто ти перестав жити.

Кайрос усміхнувся.

Ледь помітно.

— Можливо.

— Але ти змусила мене згадати, що означає чекати нового дня.

Між ними запанувала тиша.

Не незручна.

Тепла.

Спокійна.

Вітер обережно торкнувся її волосся.

Кайрос повільно підняв руку й заправив пасмо їй за вухо.

Його пальці тремтіли.

— Я боюся.

Алеїна здивовано подивилася на нього.

— Бог Часу боїться?

Він тихо засміявся.

— Так.

— Бо вперше за тисячі років мені є кого втратити.

Її серце стислося.

Вона обережно взяла його долоню.

— Тоді не відпускай мене.

Він дивився їй просто в очі.

У них відбивалися зорі.

І вся нескінченність часу.

— Обіцяю.

Повільно...

дуже повільно...

він нахилився.

Алеїна не відступила.

Потім їхні губи зустрілися.

Поцілунок був легким.

Ніжним.

Таким, у якому було більше довіри, ніж пристрасті.

У ту саму мить Дерево Часу спалахнуло.

Тисячі годинників одночасно почали рухатися.

Небо наповнилося золотими іскрами.

По всьому світу богів завмерлі квіти розквітли.

Навіть Перший Портал почав відновлюватися.

Тіо широко усміхнувся.

— Пророцтво справджується...

Та раптом усе світло згасло.

Над містом пролунав страшний гуркіт.

У небі відкрилася величезна чорна тріщина.

З неї повільно спускалася Ісса.

За її спиною здіймалися Хроноворота — ворота, створені з темного скла й уламків часу.

Її очі були повні болю.

Вона дивилася лише на Кайроса.

— Я запізнилася...

— Твоє серце знову навчилося любити.

Вона опустила голову.

— Тепер мені доведеться його розбити.

В її руці з'явився чорний меч.

Кайрос став перед Алеїною, закриваючи її собою.

І вперше за всю історію Бог Часу був готовий віддати власне життя не за світ...

А за одну людину.