Глава 12 Серце Кайроса

Перший Портал повільно згасав.

Його золоте світло стало тихішим, але тріщина не зникла. Вона залишалася, мов шрам, який уже неможливо стерти.

Ісса мовчки дивилася на них. Здавалося, вона хотіла щось сказати, але передумала. Лише розчинилася в повітрі, ніби її забрала сама течія часу.

— Вона ще повернеться, — тихо промовив Тіо.

Кайрос мовчки кивнув.

— Але зараз нам потрібно інше.

Він подивився на Алеїну.

— Ходімо.

— Куди?

— Туди, куди я не водив нікого вже тисячі років.

Вони довго йшли вузькою дорогою, що вела крізь срібний ліс. Листя дерев світилося м'яким блакитним сяйвом, а вітер приносив запах дощу, хоча дощу тут ніколи не було.

Попереду відкрилася невелика долина.

Посеред неї стояв старий будинок.

Не величний храм.

Не палац Бога.

А звичайний дерев'яний дім.

Біля нього росла яблуня.

— Це... твій дім? — здивувалася Алеїна.

Кайрос усміхнувся.

— Колись був.

— Тут я жив ще до того, як став Богом Часу.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти був людиною?

— Усі Боги колись були кимось.

Його голос був тихим.

Майже сумним.

Вони зайшли всередину.

Будинок ніби завмер у минулому.

На столі лежала стара книга.

На підвіконні стояла чашка.

Біля каміна — дерев'яний годинник, стрілки якого давно перестали рухатися.

Алеїна обережно провела пальцями по полиці.

На ній стояла маленька різьблена скринька.

— Можна?

Кайрос лише кивнув.

Вона відкрила її.

Усередині лежало срібне серце.

Невелике.

Тріщина проходила просто посередині.

— Це...

— Моє.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Справжнє серце Бога не знаходиться в грудях, — сказав він.

— Воно живе окремо.

— Саме тому Боги безсмертні.

— І саме тому нас можна зламати.

Він узяв срібне серце в руки.

Його світло було майже непомітним.

— Багато століть тому я покохав.

Алеїна мовчала.

— Це була Ісса?

Він заплющив очі.

— Так.

— Вона була всім моїм світом.

— Ми разом створювали ріки часу.

— Разом будували Місто Часу.

— Разом мріяли.

Його голос затремтів.

— Але одного дня вона побачила майбутнє.

— Те, у якому весь світ загине.

— Вона вирішила, що єдиний спосіб урятувати всіх — змінити сам час.

— Я був проти.

— Ми вперше стали ворогами.

У кімнаті стало тихо.

— Вона не змогла вбити мене.

— Тому прокляла моє серце.

Кайрос показав тріщину.

— З того дня я більше не відчував ні любові...

— Ні радості.

— Ні щастя.

— Лише відповідальність.

Алеїна дивилася на нього зі сльозами на очах.

— Тобі було дуже самотньо...

Він лише сумно усміхнувся.

— Самотність із часом стає звичкою.

Вона зробила кілька кроків.

Обережно взяла його руку.

— Тепер ти не сам.

Кайрос підняв очі.

Уперше за тисячі років хтось дивився на нього не як на Бога.

А як на людину.

Його серце раптом засвітилося.

Спочатку ледь помітно.

Потім дедалі сильніше.

Тріщина почала зникати.

— Неможливо... — прошепотів він.

Тіо, який саме зайшов до будинку, завмер на порозі.

— Вона це зробила...

— Що? — запитала Алеїна.

— Любов.

— Вона лікує те, чого не може вилікувати навіть час.

Кайрос не відводив від неї погляду.

— Алеїно...

Вона усміхнулася.

— Так?

Він хотів щось сказати.

Та саме в цю мить земля здригнулася.

Будинок затремтів.

За вікном почорніло небо.

Над Містом Часу здійнявся величезний вихор.

І в ньому лунав голос Ісси:

— Якщо серце Кайроса ожило...

— Значить настав час останньої битви.

Кайрос міцніше стиснув руку Алеїни.

І вперше за багато століть відчув не страх.

А надію.