Глава 11 Зустріч з майбутнім

Чорна тріщина на Першому Порталі росла.

Кожної миті вона ставала довшою, а світ навколо втрачав свої барви. Небо тьмяніло, зорі одна за одною згасали, ніби хтось стирав їх невидимою рукою.

Ісса мовчки дивилася на це.

На її обличчі не було радості.

Лише втома.

— Ти справді хочеш знищити все? — запитав Кайрос.

Богиня повільно перевела на нього погляд.

— Ні.

— Я хочу врятувати майбутнє.

— Руйнуванням?

— Іншого шляху більше не існує.

Тіо ступив уперед.

— Ти брешеш сама собі.

Ісса усміхнулася.

— Можливо.

— Але навіть брехня іноді рятує більше життів, ніж правда.

Раптом книга в руках Алеїни спалахнула золотим світлом.

Її сторінки почали перегортатися самі.

Одна.

Друга.

Третя.

Поки не відкрилася остання.

Замість літер на ній з'явилося дзеркало.

— Не торкайся! — вигукнув Кайрос.

Та було пізно.

Алеїна вже простягнула руку.

У ту ж мить усе навколо зникло.

Вона стояла серед великого саду.

Повітря пахло жасмином.

Дерева вкривали сріблясті квіти, а між ними літали золоті метелики.

Тут було дивно тихо.

Несподівано почувся дитячий сміх.

Алеїна озирнулася.

На галявині бігли двоє маленьких дітей.

Хлопчик і дівчинка.

Вони сміялися, тримаючись за руки.

Поруч стояли чоловік і жінка.

Спочатку вона бачила лише їхні силуети.

Та коли вони повернулися...

Серце Алеїни завмерло.

Жінкою була вона сама.

Тільки старша.

Її волосся стало довшим, а в очах з'явився дивний спокій.

Поряд стояв...

Кайрос.

Він сміявся.

По-справжньому.

Такого його Алеїна ще ніколи не бачила.

На його руках сиділа маленька дівчинка.

— Тату! — вигукнула вона.

Кайрос обійняв її.

— Обережніше, маленька зірочко.

Алеїна зробила кілька кроків уперед.

— Це...

Старша Алеїна повернула голову.

Вона дивилася просто на неї.

Наче чекала.

— Не бійся.

Її голос був лагідним.

— Хто ти?

— Я — це ти.

— Але...

— Через багато років.

У горлі пересохло.

— Це майбутнє?

Жінка усміхнулася.

— Одне з можливих.

— Значить... воно може не здійснитися?

— Якщо ти перестанеш вірити.

Алеїна опустила очі.

— Я не знаю, чи зможу.

— Зможеш.

— Бо ти вже одного разу його врятувала.

— Кого?

Жінка подивилася на чоловіка, який саме підкидав доньку в повітря.

— Свого чоловіка.

Алеїна відчула, як серце почало битися швидше.

— Ми...

— Так.

— Ви будете разом.

— Але не тому, що це написано долею.

— А тому, що обоє зробите цей вибір.

Навколо сад почав повільно розчинятися.

— Зачекай!

— Скажи... чи ми будемо щасливі?

Жінка усміхнулася ще тепліше.

— Не завжди.

— Але завжди будемо разом.

Світло стало сліпучим.

І все зникло.

Алеїна різко розплющила очі.

Вона знову стояла біля Першого Порталу.

Кайрос тримав її за плечі.

— Алеїно!

— Ти мене чуєш?

Вона мовчала.

Не могла відірвати від нього погляду.

Вперше вона дивилася на нього не як на Бога.

Не як на володаря часу.

А як на чоловіка, який колись навчився знову посміхатися.

— Що ти бачила? — тихо запитав він.

Алеїна повільно усміхнулася.

— Майбутнє.

Кайрос завмер.

— І яке воно?

Вона зробила крок ближче.

Їх розділяло лише кілька сантиметрів.

— Воно ще не сталося.

— Але... воно варте того, щоб за нього боротися.

У цей момент Перший Портал затремтів.

Його світло спалахнуло так яскраво, що навіть Ісса прикрила очі.

Та ніхто не помітив, як у тіні стародавньої брами з'явилася постать у чорному плащі.

Незнайомець тихо промовив лише одне слово:

— Почалося...

І безслідно зник.