Глава 10 Перший портал

Кімната Межі повільно розчинялася, ніби її стіни були створені не з каменю, а зі світла. Перед Алеїною, Кайросом і Тіо відкрилася вузька стежка, що вела крізь безмежний сріблястий туман.

Навколо не існувало нічого.

Ні неба.

Ні землі.

Лише нескінченний простір.

Алеїна мовчки йшла поруч із Кайросом. Відтоді як Тіо відкрив їм правду про Еліара, у її серці оселилося дивне відчуття. Вона більше не боялася цього світу. Навпаки — він здавався дивно знайомим.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала вона.

— До Першого Порталу, — відповів Кайрос.

— Його створили ще до народження часу. Саме через нього Боги вперше прийшли у світ людей.

Тіо мовчав.

Він ішов попереду, тримаючи в руках маленький кристал, що світився золотим світлом.

— Він показує дорогу? — запитала Алеїна.

— Ні, — відповів хлопець.

— Він пам'ятає її.

Дорога ставала дедалі темнішою.

Раптом із туману почали виринати людські силуети.

Спочатку один.

Потім десятки.

Сотні.

Вони не мали облич.

Лише прозорі тіні.

— Не дивись їм у вічі, — тихо сказав Кайрос.

— Чому?

— Це Загублені секунди.

Ті миті, які люди хотіли забути.

Кожна брехня.

Кожне зраджене слово.

Кожне нерозділене кохання.

Вони існують тут.

Одна з тіней раптом повернула голову.

Її обличчя повільно набуло знайомих рис.

Артем.

Він дивився просто на Алеїну.

— Ти мене покинула...

Її серце завмерло.

— Ні...

— Ти могла врятувати мене...

Вона зробила крок уперед.

Та Кайрос різко схопив її за руку.

— Це неправда.

Вона подивилася на нього.

— Але це він...

— Ні.

— Це лише твій біль.

Тінь Артема почала розчинятися.

Перед тим як зникнути, вона усміхнулася.

Не сумно.

Спокійно.

Наче прощалася.

У цей момент Алеїна відчула, як щось усередині відпустило її.

Вперше за довгий час вона перестала звинувачувати себе.

Попереду спалахнуло золоте світло.

Воно було настільки яскравим, що довелося заплющити очі.

Коли вона знову відкрила їх, перед ними височіла величезна брама.

Вона була створена не з каменю.

Не зі скла.

Вона ніби складалася з самого часу.

У її поверхні можна було побачити тисячі подій.

Народження дітей.

Перші поцілунки.

Війни.

Сльози.

Щастя.

Усе, що коли-небудь сталося.

Над брамою світилися стародавні слова.

«Через мене проходять лише ті, чиє серце сильніше за час.»

Тіо завмер.

— Ми запізнилися...

— Що сталося? — стривожено запитала Алеїна.

На воротах з'явилася довга чорна тріщина.

Вона швидко розросталася.

Разом із нею темніло небо.

І тоді вони почули знайомий голос.

— Ви все одно не встигнете.

Із темряви повільно вийшла Ісса.

Вона вже не нагадувала ту величну богиню, яку Алеїна бачила у дзеркалах.

Її волосся стало білим, мов зимовий іній.

Очі палали холодним золотом.

За її спиною кружляли тисячі уламків годинників.

— Я чекала на вас.

Кайрос зробив крок уперед.

— Не руйнуй Перший Портал.

— Уже пізно, — спокійно відповіла Ісса.

— Коли він впаде...

...час більше ніколи не буде таким, як раніше.

Алеїна відчула, як книга, яку вона принесла із Землі, раптом почала світитися.

Сторінки самі перегорнулися.

І на останній з них вперше з'явився новий напис:

«Лише Серце Кайроса здатне відкрити шлях туди, де ще живе Надія.»

Кайрос зблід.

Він знав, що означають ці слова.

Бо ціна за відкриття Першого Порталу могла виявитися значно страшнішою, ніж смерть.