Глава 9 Тіо — останній свідок

Ніч настала раптово. У Місті Часу це траплялось не часто. Тут ніч означала не темряву, а спогад, такий глибокий, що світло не сміло в нього втручатись.

Вони зібралися в Кімнаті Межі — місці, де часові хвилі зупиняються, а істина може прозвучати без викривлення. Алеїна, Кайрос і Тіо. Лише троє. Але їхні тіні були глибші, ніж здавалось.

— Я маю сказати вам те, чого не знає більше ніхто, — промовив Тіо. Його голос був як шепіт зірки, що падає на межі неба.

— Ми готові, — відповіла Алеїна. Хоча не була впевнена, чи це правда.

Тіо підійшов до стіни. Торкнувся її долонею. Стіна зникла — а разом із нею й простір.

Вони опинились у минулому.

Перед ними — Золоте Місто, освітлене Сонцем, яке не світить більше. Люди співали. Боги ходили поруч зі смертними. Світ ще був цілісним.

— Це було… до всього, — сказав Тіо. — До Зради. До Падіння.

Вони побачили його — Еліара. Його обличчя сяяло світлом, якого не було в жодного з Богів. Він тримав маленького хлопчика на руках — і ці очі…

— Це ти, — прошепотіла Алеїна.

— Так, — кивнув Тіо. — Я був дитиною, коли все згоріло.

І тоді в баченні з’явилась Вона.

Ісса.

Вона йшла, наче тінь, що покриває сонце. Її погляд був суворий, але в ньому палало кохання. До Еліара. І… до майбутнього.

— Вона не зрадила, — сказав Тіо. — Вона зробила вибір. Вона побачила кінець. І вирішила втекти від нього — навіть якщо доведеться знищити час.

— Але чому зник твій батько?

— Бо він дав мені те, що не можна було передати. Пісню. Пам’ять. І здатність бачити крізь хід часу.

Тіо повернувся до Алеїни.

— І тепер я бачу ще одне: у тобі… його частина.

— Що?

— Він віддав не лише силу мені. Але й надію — тобі. Бо любов, яку ти несеш, — це найстаріша магія.

Світ згас. Видіння зникло. Лишилась лише кімната. І вони.

— Що тепер? — спитала вона.

Кайрос поглянув на зорі.

— Тепер ми мусимо знайти Перший Портал. Інакше вона — Ісса — запустить кінцеву мить.

— Кінцеву?

— Ту, після якої не буде більше нічого.