Глава 8 Пам’ять, яку не можна змінити

Тиша після Пісні була важчою за звук.

Алеїна сиділа біля підніжжя Вежі Хроноса. Її долоні тремтіли, а в грудях відлунювали ноти, які не мали лунати. Їй здавалось, ніби частина її душі зрушилась — як зламаний механізм, який не вдається зібрати назад.

— Що ти зі мною зробив? — прошепотіла вона.

Тіо не відповів. Він лише дивився. Але тепер — інакше. З сумом і... із жалем.

— Ти мала побачити, — сказав Кайрос. Його голос був м’яким. — Бо лише той, хто пам’ятає, може вирішити, що забути.

— Це були не мої спогади.

— Ні. Але і так.

Алеїна піднялась. Її ноги були важкі, як після довгої дороги. Вона підійшла до дзеркального ставу, який раптом виник у самому центрі міста. Поверхня води не відображала її обличчя.

Вона бачила там дівчинку. Маленьку. Самотню. Зі срібним кулоном у формі зірки, що розривається навпіл.

— Це…

— Ти, — підтвердив Тіо. — Та, якою ти була… до цього світу. До часу. До всього.

Вода змінилася. Тепер вона показувала жінку — схожу на Алеїну, але старшу, впевненішу, вбраною в сяючий одяг, подібний до вбрання Ісси. Її очі — як віддзеркалення вічності.

— Це… теж я?

— Це та, ким ти можеш стати. Якщо підеш далі.

Алеїна відступила. Все в середині несло боротьбу.

— Я не хочу бути богинею. Я хочу бути… собою.

— Але себе ти ще не пам’ятаєш, — промовив Кайрос. — Бо головна твоя пам’ять — ще спить.

І тоді з глибини вежі пролунав голос. Знайомий. Любий. Неможливий.

— Алеїно…

Це був Артем.

І в ту мить вона зрозуміла: її пам’ять — це не лише про те, що було. А про те, що ніколи не сталося. Але має шанс стати — якщо вона наважиться згадати.