Глава 7 Пісня, що ламає час

Тіо мовчав. Але його мовчання було гучніше за будь-який крик. Він підійшов до Алеїни, поглянув у її очі, і в ту ж мить вона відчула — перед нею не дитина.

Це був свідок тисячоліть. Дух, обгорнутий у плоть. Очі, в яких горіло все світло світу — і його загибель.

— Ти знаєш, що забула, — сказав Тіо тихо.

— Що? — здивувалась Алеїна.

— Себе.

Навколо здійнявся вітер, легкий, як подих. У повітрі задзвеніли струни — їх не було видно, але кожен порух створював звук. Вежа Хроноса задзвеніла у відповідь.

І тоді Тіо почав співати.

Його голос був не схожий на жоден людський. Це була пісня, складена з часу: кожне слово — рік, кожна нота — втрата. Відлуння його голосу накочувалося хвилями, і Місто почало змінюватись.

Башти розсипались на спогади.

Вулиці розтягувались у нескінченність.

Годинникові механізми зупинялись — і в їхній тиші народжувались голоси: діти, які ніколи не народились. Матері, які не попрощались. Кохання, яке не стало реальністю.

Алеїна закрила вуха, але пісня лунала всередині. Вона бачила Артема — він стояв перед нею, простягав руку, але щойно вона хотіла торкнутися — він зникав.

— Досить! — крикнула вона.

Тіо замовк.

— Це… що це було?

— Пісня, яку я чув тоді, коли зник мій батько. Вона зламала час. І зараз зламає його знову.

Кайрос підійшов. Його обличчя було блідим.

— Ми не мали її чути. Пісня — це ключ. Якщо вона пролунає тричі — час не витримає.

— А хто її написав?

Тіо подивився на небо. Там, серед хмар, починало формуватись жіноче обличчя — суворе, прекрасне, болісно знайоме.

— Ісса, — прошепотів він. — Вона співала її першою.

І тоді все завмерло. Бо наступною була вона.