Глава 6 Місто часу

Коли Алеїна ступила через портал, її тіло ніби зникло. Лишилась лише суть — світло, що тремтіло у темряві, мов серце у глибині ночі. Вона не падала й не летіла — вона пливла в тиші.

І ось — світ знову зібрався довкола.

Перед нею розкинулось Місто Часу. Його не будували — його зібрали з фрагментів усіх епох. Башти із прадавніх цивілізацій, вулиці, що змінювались з кожним кроком, дерева, на яких росли піщинки замість листя. У повітрі повільно крутились годинникові механізми, прозорі, мов духи.

— Ти в його серці, — промовив Кайрос, з’явившись поруч. — Це місце — джерело. Тут зберігаються всі моменти, які були, і ті, що ще не настали.

— Як це можливо?

— Бо час — не лінія. Це пам’ять. І забуття.

У центрі міста височіла вежа, увінчана сферою, що пульсувала золотим світлом. Від неї розходились хвилі — не звукові, а хвилі часу. З кожною хвилею Алеїна згадувала щось, чого ніколи не знала: колискову, яку їй не співали, обійми, які вона не пам’ятала, і... тінь обличчя, схожого на її власне, але старшого.

— Що це? — спитала вона, притримуючи серце.

— Вежа Хроноса. Пам’ять про те, що могло бути. І попередження про те, що буде.

І саме тоді вона побачила його — хлопчика, що стояв біля вежі.

Маленький. Босий. У його очах — вічність.

— Це він? — прошепотіла вона.

— Тіо — кивнув Кайрос. — Той, хто народжений світлом. І хто знає те, що навіть ми — Боги — боїмось згадати.

Тіо дивився на неї мовби знав усе. А тоді прошепотів:

— Ти принесла серце. Але чи готова віддати своє?