Глава 4 Заборонене ім’я

Вони йшли далі — вглиб міста, яке пульсувало, як живий організм. Дороги змінювалися, наче реагували на думки. Інколи — на спогади.

— Це місце читає тебе, — сказав Кайрос, коли Алеїна здригнулась, побачивши тінь Артема, що мить стояла біля стіни, а потім зникла, ніби ніколи не існувала.

— Але ж… це був він…

— Це була пам’ять. Тільки найсильніші не забуваються

Вони зупинились перед великою аркою, під якою білів круглий портал — немов плесо замерзлого озера. Над ним світилися символи, схожі на зірки, що падали, але не могли впасти.

— Що це?

— Це Писання. Мова до часу. Її розуміють лише ті, хто втратив більше, ніж мали.

Символи палахкотіли сріблом. Раптом одне слово виринуло з-поміж інших. Алеїна прочитала його вголос, навіть не знаючи, як.

— Еліар.

Кайрос здригнувся. Небо над ними почорніло, повітря затремтіло.

— Ти… сказала Його ім’я.

— Чиє?

— Того, кого ми не мали згадувати. Еліар — Бог Світла. Батько Тіо. Його ім’я було заборонено після Зради.

— Якої зради?

Кайрос мовчав. Його обличчя стало кам’яним.

— Ісса, Богиня Майбутнього… Вона була поруч з ним у момент, коли Світло зникло. Вона одна повернулась.

— А Тіо?

— Він не пам’ятає нічого. Але і пам’ятає все. Він… останній, хто бачив Еліара.

Після цих слів портал здригнувся. Символи обернулися, мовби очі, що впізнали її.

— Ти відкрила шлях. Вимовивши заборонене — ти дозволила пам’яті прорости.

— Куди він веде?

Кайрос подивився прямо в її душу.

— До Тіо. І до правди, яку навіть час не міг стерти.

І тоді портал загорівся золотим світлом. Ім’я, що було заборонене, знову лунало в повітрі. І разом з ним — почалося повернення до того, що ніколи не мало повернутись.