Глава 3 Місто, якого не має на жодній карті

Кайрос мовчки дивився на неї. У його погляді було щось вічне, незмірне, як спогади про сни, яких не пригадаєш після пробудження.

- Де я? - спитала Алеїна. Її глос звучав тихо, розгублено.

- Ти в Місті, що не має часу. Його не можна знайти.

Дівчина стояла мовчки та дивилася. Вона не розуміла де вона і думала, що це просто сон. І тут подув вітер. У ньому були звуки, схожі на голоси. Не людські, але вони були як живі.  Місто під ними розгорталося,  мов мозаїка: башти з прозорого каменю, дерева, які міняли кольори  щосекунди, водоспади, що текли в гору. Небо не мало кінця, а простір дихав.

— Місто не має імені. Бо ім’я дає форму, а це місце — чиста можливість, — сказав Кайрос, проводячи рукою по повітрю. Там, де пройшли його пальці, з’явились ледь помітні лінії, мов тріщини у склі.

Алеїна відчула, як серце калатає в грудях. Вона озирнулася. Все навколо було не просто красивим — воно здавалося живим. Башти співали, листя дерев шепотіло крізь секунди, а дорога під ногами змінювала візерунок щоразу, коли вона ступала.

— Що це за місто? — прошепотіла вона.— Це останнє місце, де час був вільним. Тут він не підкорюється  правилам. І саме тому його ніхто не може знайти. Хіба що той, кого веде серце, — відповів Кайрос.

— І я… я змогла?- спитала дівчина

Він кивнув. Його погляд був сумний, як світанок, що ніколи не настане.

— Бо ти несеш частину втрати. І частину віри. У цьому світі лише такі люди бачать шлях сюди.

Раптом із глибини міста почувся звук — мов дзвін, що народжується не з металу, а з пам’яті. Алеїна здригнулася.

— Що це було? – сказала Алеїна

— Це пробудився Тіо, — відповів Кайрос. — Син зниклого Бога Світла. Він… чекає на тебе.

— Чому на мене?

— Бо тільки ти можеш побачити те, що не хоче бути побаченим.

Їхні кроки відлунювали містом. І в тому відлунні вже народжувалася наступна глава.