Глава 2 Серце що не б’ється

Алеїна не вірила в магію, а  вірила в інтуїцію, і в те, що люди зникають – навіть ті, кого ти любиш найбільше.

Вже минув рік з того дня, коли він – Артем – зник   із її життя. Аварія, яку  вона не могла забути. Лише його годинник залишився неушкодженим.  Алеїна  завжди  носила його із  собою замість свого. Хоч і не заводила – стрілки завмерли на 12:44. Саме в цей час його серце перестало битися.

Тієї ночі, коли сторінка в книзі засвітилася, Алеїна не могла заснути. Вона тримала книгу й намагалася зрозуміти: що це було? Чому слова з’явилися тільки після дотику?

Світло в кімнаті мигнуло. Годинник на стіні знову спинився.

- Може це збіг, - сказала вона в голос – Може…

Книга знову засвітилася слабким сяйвом. Не полум’ям – а мовби світлом, що пробивалося зсередини. З обкладинки виросла срібляста тонка лінія, промінь торкнувся годинника Артема. І тоді це сталося.

Час зупинився.

Усе навколо застигло – пил завис у повітрі, стрілки на годиннику не рухались, навіть тіні перестали коливатися.

Алеїна не могла дихати. Вона наче випала з реальності.

І раптом – падіння. Як у сні. Без повітря, без тіла, без звуків.

Вона  розплющила очі – і побачила небо, якого ніколи не було на Землі. Воно не мало кольору –  змінювалося щосекунди:фіолетовим, золотистим, темно-синім з крижаними зірками. Над головою – арка з живого каменю, яка світилася з середини. А навколо – мовчання.

Алеїна стояла на високій платформі, схожій на храм. І тоді вона почула голос. Не гучний. Не людський. Але теплий.

- Нарешті ти прийшла.

Він стояв у тіні, біля краю платформи. Його очі світилися, мов зорі, замкнені у людині. Він був одягнений у срібне вбрання, що текло по тілу, мов річка.

- Ти носиш його годинник,- промовив він, - і це означає, що серце часу знову б’ється.