Розділ 9

Та якщо я вагалася між тим, що я хочу і як краще вчинити, то Франко — ні. Він діяв так, як хотів. Миттєво, впевнено, безкомпромісно. По-власницьки притягнув до себе однією рукою, іншою вхопив за потилицю й наблизившись небезпечно близько, отруїв своїм поцілунком. Солодким. Грубим. Гріховним. Дарував насолоду — п'янив своєю пристрастю, полонив дотиками й сковував волю.  

Брав те, що вважав за потрібне. Або ж, діяв так, як підказувало йому власне тіло. Ніяк не серце.

 Та й ще варто було дізнатися, чи є у цього зрадника й крадія чужих мрій даний орган. А якщо і є, то за які функції воно відповідає — лишень перекачує кров чи ще й дарує здатність відчувати? 

Мені хотілося вірити, що серце Франко вміє і те, і інше. І що відчуває той орган не гірше, аніж стукотить. Бо моє серце — збите з пантелику м'ясистими губами цього нестерпного чоловіка — нестримно тьохкало в грудині. І шаленіло від кожного дотику вмілого язика доти, поки тишу кімнати не розбавила грайлива мелодія. Вона звучала з телефонного апарату боса. Свій телефон я залишила в ординаторській. 

Саме телефонний дзвінок привів мене до тями. В голові майнула думка (здогад), що можливо телефонує його дружина, чи наречена, чи хто вона там йому — байдуже. Важливо було одне — та дівчина вагітна(по підрахунках, повинна ось-ось народити), а тут я зі своєю легкодоступністю і дурними фантазіями. 

І чим я лишень думала відповідаючи на поцілунок? Чому не відштовхнула, бачачи його наміри? Бо теж цього хотіла? 

Картати себе за імпульсивність можна було б вічність, та я не мала на це часу. Як і бажання виясняти стосунки, коли Франко завершить розмову з тим, хто йому зателефонував. Тому, відсторонившись, я швидко зібрала свій одяг й поки бос відповідав на дзвінок, так само поспіхом напнула на себе одяг й не обертаючись, поспішила до дверей. Вони були закриті, та благо, ключ Франко не витягнув. Поспіхом відімкнула двері й вигулькнула в коридор. На моє щастя там нікого не було. 

Пройшовши коридор, повернула й зайшла в першу-ліпшу палату, аби перевести подих. І вгамувати оскаженіле серце, котре стукотіло з такою швидкістю, що йому б позаздрив, мабуть, найшвидший автомобіль у світі. 

Перевівши подих, огляділася довкола. Палата була пустою. І це порадувало. Не хотілося б пояснювати пацієнтам, що я тут забула, та й взагалі  лякати їх своєю присутністю. А щойно перша хвиля страху прокотилася тілом й осіла згустком бентеги десь в області серця, я покинула палату. Я мусила повернутися до ординаторської. З надією, що Біг бос не стане виясняти стосунки при колегах. Та й нащо йому б це було?

У наявність якихось почуттів з його сторони, я не вірила. І не тому, що вважала себе не гідною уваги чоловічої статі, а тому, що розуміла — за такий короткий проміжок часу не можливо сподобатись комусь по-справжньому. Привернути увагу своєю вродою — так, а багатим внутрішнім світом чи бодай розумом — ні. Для цього потрібен час — години й години розмов. 

У  нас же з Франко був лише один вечір, переважну більшість часу якого, ми вдало потратили не на знайомство, як таке, а на флірт. Що зрештою вилилося в бурхливу безсонну ніч задоволення для спраглих тіл, проте ніяк не наших душ. І висновок з цього може бути лише один — між нами ніщо інше, як фізичний потяг. Яскравий, потужний і небезпечний. А значить, варто остерігатися повторення того божевілля, яке відбулося цієї ночі. І найкращий вихід — продовжувати ненавидіти Біг боса. 

Сказати вголос про ненависть до боса було набагато легше, аніж насправді ненавидіти його. Тим паче тоді, коли він, наче навмисне, поводився стримано, ввічливо та так, ніби нічого особливого не відбулося. Хоча, чого я дивуюся… подумаєш поцілунок. Може, він з усіма своїми підлеглими цілується? З усіма тими, хто йому це дозволяє! А таких, я впевнена, назбирається чимало. Лінда та Крістіна лише чого варті. 

Щойно наше чергування закінчилося, не без ексцесів, звісно(до ранку привезли ще трьох важко хворих й одного безхатька), ці дві мрійниці ввалилися в ординаторську й потягнули Франко з собою до буфету. Обіцяли йому найсмачнішу каву у всій Італії й такі ж круасани. Щебетали, як ті пташечки, припрошуючи скласти їм компанію за сніданком. Однак, інших чоловіків з нашої команди не покликали. І я ще б зрозуміла, що ніхто не буде фліртувати з доктором Феттучіні. По-перше, він вже в поважному віці, а по-друге, одружений на всі сто відсотків з коханням всього свого життя. Але ж є ще Антоніо. 

Останній, до того ж неабияк обурився. Однак, не поспішав йти за дівчатами. Натомість він залишився зі мною дописувати звіти про нічне чергування. На жаль, ми не встигли зробити це до закінчення зміни. 

— Якщо хочеш, то можеш йти в буфет, — після кількахвилинного мовчання, промовила. Бачила, що Антоніо аж розпирає від емоцій, якби він то не намагався приховати. До того ж йому дуже сильно і давно подобалась Крістіна. Всі це знали, крім, звісно, самої дівчини. 

— Не хочу. — сухо відповів, продовжуючи пихтіти над папірцями. Доктор Феттучіні хмикнув, я ж млосно видихнула. 

— Антоніо, якщо ти зараз нічого не зробиш, — і це я говорила не лише про його симпатію до дівчини, а й будь-які плани на неї, — завтра вже може бути пізно. Звісно, якщо тебе влаштовує, що ця дівчина може закохатися в іншого, вийти заміж, народити йому дітей… — я продовжувала нагнітати, бачачи, як повеселішав погляд доктора Феттучіні. Він підтримував мене. — постаріти з ним. 

Антоніо рвучко підвівся та наче ошпарений, вилетів з ординаторської. Доктор Феттучіні розсміявся. 

— Не занадто жорстоко? — поцікавилася я у доктора Лоренцо. Все-таки, досвіду у нього більше, аніж у мене в співпраці з людьми.