Розділ 8

Антоніо повстав переді мною раптово. Я мало не плюхнулася долу від переляку, та міцна рука вчасно притримала за талію. Знайомий запах залоскотав ніс. Важко вдихнула насичене солодким ароматом повітря. 

— Дякую. — промовила, не обертаючись. Знала, хто за спиною стоїть, і не хотіла зайвий раз ялозити власні очі гріховним плодом. Бо Франко, як на зло, завжди виглядав привабливо та спокусливо. Навіть в робочому одязі. 

— Що за пацієнт, Антоніо? — запитала колегу, змушуючи думки рухатися в правильному ключі, — Молодий? Старий? Коли привезли?

Я закидала колегу питаннями, ступаючи слідом за ним, відчуваючи як позаду, на відстані витягнутої руки, рухається Каста. Чому покинув своїх нових подружок? Засумував? Чи все-таки вирішив піти за мною, аби перевірити, як я працюю? Останнє, виглядало більш правдоподібно. І як директор він мав на це право. Тільки от, з якої причини? 

Причин,  я звісно не знала. І так кортіло запитати. Однак, запитати — означало б мати сміливість підійти до Біг боса та поставити запитання, і так само сміливо вистояти перед його правдою. А вона, правда, могла бути не лише порятунком від нав'язливих неправильних думок, а й тим тригером, котрий би лишень підсилив мій страх. І це зовсім не про втрату роботи. 

— Пацієнта привезли кілька хвилин тому, у критичному стані, з гострим болем в області грудної клітини. — тим часом пояснив Антоніо. 

Ми втрьох пройшли коридор й вийшли у фоє, де на нас чекав лікар Менгоні. А поруч з ним і фельдшер зі швидкої. 

— Його вже направили на УЗД, — долинули слова, щойно ми порівнялися з колегами. — Кабінет реанімації теж готують. Тільки-но Лоренцо дасть знак, пацієнта перевезуть туди. Думаю, хвилин за десять чи двадцять. 

Мої колеги діяли оперативно. Допомагали один одному та з неабияким ентузіазмом боролися за життя будь-якого пацієнта. Це, мабуть, найбільше й подобалося мені в даній клініці. Кожен з нас ставив порятунок життя за найвищу ціль. 

— Я можу асистувати доктору Феттучіні. Знаю його методику проведення операцій. — запропонувала я, хоча сам Менгоні міг би бути не гіршим помічником для Лоренцо. Та він, як мені здавалося, вже завершував свою зміну й затримався лишень через те, що не прийшов наступний черговий лікар. 

— Ні, Б'янко, ти сьогодні відповідатимеш за підготовку інструментів та подаватимеш їх лікарям. Бо, ані Крістіна, ані Лінда не можуть це зробити. У нас на підході ще один важко хворий пацієнт. 

Я випучила очі на Менгоні, задаючись питанням, а хто ж тоді асистуватиме доктору Феттучіні. Антоніо не вміє, дівчат — не буде, хіба що… 

Та питати не довелося, Каста сам озвучив те, що я вже починала підозрювати. 

— Я буду асистентом. — його голос прозвучав гучно та впевнено над вухом, вкотре викликаючи захват у моїх сиріток. Трухнувши головою, знесилено видихнула. Сенсу сперечатися не було.

— Ясно. Піду підготую необхідний набір. 

Поки йшла в необхідному напрямку, не могла прогнати думку, що мене надзвичайно дратує ситуація, що склалася. Звичайно, що бути присутньою на операції дуже відповідально, незалежно від того, що саме ти робитимеш. Однак, те що не я буду асистентом у доктора Феттучіні — ображало. І не стільки те, що це буду не я, а те, що цю роль віддали Франко. Невже в нього настільки багато досвіду? Чи просто його бояться, бо він бос?

— В клініці раховані дні, а вже має такий вплив… — бубніла, збираючи той самий набір інструментів для операції. 

Варто було все ретельно підготувати, розкласти на візочку. І не забути про засоби для дезінфекції. А ще усі ті щипці, затискачі, тампони…

 — Сьогодні от це у мене забрав, а завтра що? — я пихтіла, говорячи сама з собою.

 Здавалося, що це допомагає втихомирити емоції, адже не можна йти на операцію в такому настрої. Ще ненароком щось не те зроблю, втративши пильність. 

Чи піддавшись імпульсу, штрикну Франко ножицями. — ця думка мене вразила. Я нікому не бажала зла, та бос настільки сильно дратував, що здається мій розум втрачав ясність. 

Можливо, я б була задоволена витівкою перші кілька секунд, але потім, все ж таки б довелося рятувати нахабного боса від втрати крові. 

— І тоді… він мене точно звільнить… — І я б не здивувалася!

— А що, ти вже встигла щось накоїти достатньо жахливе, аби тебе звільнили? — прозвучало прямісінько над вухом, змусивши підстрибнути на місці. Ті самі ножиці, котрі тримала в руках випали й впали на підлогу. 

— Нащо так лякати? — повернувшись, запитала. 

Біг бос, чорти б його побрали, стояв навпроти. Ніхто інший — лише він. Так, наче все у цьому всесвіті сприяло тому, аби я ані секунди не мала спокою від нього. Змова всесвіту чи хитрий план Касти?

— Лякаються лише ті у кого нечисте сумління. 

Та він знущається?!

— Хто б казав?! — поглядом не можна було спопелити нестерпного боса, як би мені не хотілося то зробити. Оговтавшись від переляку, поцікавилася, — Щось потребуєте? 

Чим швидше дізнаюся мету його візиту(смішно роздумувати про те, чому тебе шукає бос), тим швидше позбудуся його. 

— Потребую. — промовив чітко, дивлячись прямо у мої перелякані(а я впевнена, що було саме так) вічі. 

— І що ж? — задерши підборіддя, запитала. Хоч він і лякав мене своєю присутністю, я намагалася не показувати це. Так, як могла, звісно. 

— Твоєї підтримки. — слова Франко здивували та заплутали мої думки, утворюючи справжнісінький лабіринт в голові. 

— Тобто? — я підійняла ножиці, що впали та кинула в посудину для очищення. — Я не розумію. — Та й хто б зрозумів діяння цього чоловіка. Каже одне, робить інше, а очі говорять взагалі — протилежне.