Розділ 7

Коли Стефанія покинула мій кабінет, так і не зумівши заспокоїти мене після невдалого зібрання, я вирішила, що саме час зібрати весь гнів та злість в кулак й спрямувати ці негативні емоції на благе  діло. А саме — обхід моїх дорогих пацієнтів.  

Ранковий обхід стаціонарних пацієнтів був одним з основних моїх обов'язків, який я дуже любила. Адже щоденне спілкування з тими про чиє здоров'я дбаєш, дає можливість не тільки краще дослідити те чи інше захворювання підопічного, а й ближче познайомитися з ним самим. Іноді, такий тісний контакт сприяв швидкому покращенню здоров'я пацієнта. Ну і звичайно ж, серед пацієнтів були цікаві люди — екстраординарні особистості, з багатим життєвим досвідом, чи такі, що займали високі посади в уряді, були керівними особами в міжнародних фірмах й могли поділитися незвичайними історіями з життя. Або ж просто ті з ким було приємно розмовляти абсолютно про все й нічого одночасно. 

Одним з таких пацієнтів і був Джованні — дідусь Франко. Та сьогодні чоловіка забрали на прогулянку його друзі і огляд провів мій колега ще зрання. До того, як я встигла осоромитися перед колегами на зібранню, і успішно заробити собі додаткове нічне чергування. 

Нічні зміни у мене були вкрай рідко, та я їх не цуралася.  Робота — завжди робота. Саме тому мені видалося диким примітивним способом зі сторони Біг боса провчити мене таким чином. Та вже нехай так, аніж звільнення. Бо хто зна, що за диявольський план в тій чорнявій маківці живе. Інтуїція підказує, що Франко не просто так зробив те, що зробив на зібранні, та серце, на противагу всьому, хоче вірити в те, що це банальний збіг обставин. І якби на моєму місці був хтось інший  — він би так само отримав “на горіхи” за спізнення. 

Серце продовжує вірити, але от розум  — розпалений гнівом та відчуттям справедливості бажає відплати. І бажано такої, аби крутий Біг бос відчув на собі всі ті ж співчутливі погляди та смішкуваті коментарі зі сторони колег, що і я, коли зібрання було завершено і ми розходились по кабінетах. Тільки лінивий не прокоментував дану ситуацію фразою: “Ой, Феррарі, здається мені, що ти потрапила до чорного списку боса”. Чому саме чорного, і про який список взагалі йшлося  — я вияснювати не стала. Просто відповідала спокійно, що мені все одно, і одне запізнення на дурнувате зібрання  — це не кінець світу. Та іноді, злим і заздрісним людям нічого не докажеш. Будь ти сто разів правий. 

В роздумах про клятого Біг боса та ранковий ексез, я й закінчувала огляд пацієнтів. І мені здавалося, що зайняти руки роботою, а думки проблематикою інших доволі непогана ідея. Доти, звісно, доки в останній з палат я не зустріла винуватця усіх моїх нинішніх душевних поневірянь. Яким вітром знесло Франко саме до цієї палати, я не знала. Однак, побачивши його — мало не застогнала від розчарування та образи. Невже я й кроку не зможу ступити в цій лікарні, не натикаючись щодня на його фізіономію? 

— О, Феррарі, ви вже тут? — його саркастичний тон мені не подобався. Та й кому таке взагалі сподобалось би? Та виду я не подала. 

— Тут. — Спокійно увійшла в палату, й проігнорувавши питання боса(язик не повертався називати Франко саме так), звернулася до пацієнта. Адже саме цей чоловік мав би мене цікавити нині, а не той нахаба, котрий не скупився на дивакуваті коментарі у мій бік та колючі погляди. 

— Як ви себе сьогодні почуваєте, сеньйор Россі? — пятидесятирічний чоловік з легкою сивиною на скронях та магнетичною усмішкою, по доброму всміхнувся та прокахикав вимучене: 

— Сьогодні вже краще.

І це неабияк порадувало мене. Два тижні інтенсивної терапії значить не пройшли марно. 

— Це чудово. — промовила, підійшовши до ліжка сеньйора Россі. Взяла його медичну картку, переглянула останні записи медсестер та колег, й задоволена результатами аналізів, відклала її. — Якщо так піде й надалі, за тиждень-два зможемо виписати вас. 

Від моїх слів у Россі усмішка розтягнулася від вуха до вуха. 

— Це було б чудово, — прокахикав зрештою чолов'яга, та глянувши на Біг боса з сумом додав: 

— Та це мабуть лише після того, як лікар Каста проведе свій огляд. 

Свій огляд? Тобто?

Слова ледь не вилетіли з мого рота, та я вчасно прикусила язик. Не вистачало отримати ще з три нічні чергування за довгий язик. 

— Я гадаю, що у вас всі шанси швидко одужати та вже зовсім скоро порадувати родину випискою, — стримано промовила, заспокоюючи сеньйора Россі, — А ми з лікарем Каста докладемо до цього максимум зусиль, адже так? — звернулася до Біг боса, щиро сподіваючись, що мірятися досвідом та становищем в цій клініці — він не стане. Принаймні, при нашому пацієнтові. 

— Звичайно. 

Каста кивнув та поспішив на вихід. Всім своїм видом вказуючи мені, що останнє слово за ним. Як би не так?!

Я попрощалася з пацієнтом й рушила слідом. Пропалювала поглядом спину Франко, бажаючи придушити негідника власноруч. Якого біса він поліз до моїх пацієнтів? Відколи це його специфіка? Чи це спроба знайти недоліки в моїй роботі?

Заледве ми з Франко покинули стіни палати сеньйора Россі, я обігнала дорогого Біг боса та встала на його шляху. Склавши руки на грудях, з викликом заглянула в темні вири його зіниць й попри власний страх, що він мене може звільнити, запитала:

— Що за додатковий огляд ви призначили для Россі? І чому?  — Десь на підсвідомому рівні, я розуміла, що не варто його провокувати. Бо відповісти гідним чином не зможу, все ще тримаючись за цю роботу.