Розділ 6

Опинившись у своєму кабінеті, закрила двері на ключ та притиснулася спиною до них. Якийсь час просто стояла й гіпнотизувала поглядом вікно навпроти. Так і хотілося підійти та глянути на сад. А може, Каста та Джованні ще там? І як так сталося, що добрий та веселий Джованні виявився дідусем цього поганця? 

Проте, найголовніше питання — чому я не знала про цього внука, враховуючи те, що саме з цим пацієнтом у мене був особливий зв'язок? Джованні так нагадував мого дідуся — та ж манера розмовляти, повчати, й вроджений талант одним жартиком підбадьорити. Мені подобалося час від часу з ним розмовляти, слухати розповіді про його молодість та історію знайомства з дружиною Лукрецією. Покійною, на жаль. 

Саме смерть дружини так підкосила здоров'я жвавого Джованні(зі слів його старшої доньки). І звичайно ж, стала причиною його найбільшого смутку, котрий чаївся на дні зіниць. Старий рідко це показував, та я відчувала — йому сумно та одиноко без дружини. Мабуть, тому Джованні й так настирливо шукав собі компаньйонів повсюди, де міг. Адже родичі, хоч і люблять його й поважають, не мають можливості щодня відвідувати лікарню. Не мали, до сьогоднішнього дня. 

Раптовий стукіт у двері налякав та змусив відстрибнути від них. Аби не видати себе, прикрила рукою рота, заглушивши зойк. А якщо за дверима Каста? Ні, він зі своїм дідусем, а у мене розвивається параноя — нав'язлива ідея бачити повсюди свого ворога та мучителя в одній особі. 

Стукіт повторився та я не поспішала відчиняти. Було лячно та бентежно водночас. А в крові бурлив адреналін. 

— Б'янко, я знаю, що тим там! Відчиняй! — пролунав голос Стефанії. І я полегшено зітхнула. Краще вже розмова з подругою, аніж ще одна зустріч з Франко. Сьогодні, звісно ж. Бо уникати його, навіть в такій величезній клініці, малоймовірно. 

— Б'янко! — подруга знову стукнула кілька разів у двері та різкіше промовила моє ім'я. Вочевидь, не терпілося їй  посмакувати мій провал. 

— Зачекай! Я вже… — Аби подруга не подумала, що я переховуюсь від неї у власному кабінеті, вирішила вдати, що перевдягалася. Розстебнувши кілька ґудзиків на халаті, притримала його однією рукою, а іншою — відкрила двері. І вочевидь, це був мій найдурніший вчинок за сьогоднішній день. 

Щойно я відчинила двері, зустрілася поглядом зі справжньою темрявою найдовшої ночі. Сирітки покрили все тіло. 

— Ой,  вибач. — хихикнула подруга, повертаючись спиною до мене, прикриваючи мене ж. — Франко, може зачекаєте в коридорі хвилиночку? — звернулася вже до нашого нового боса подруга. 

Я ж стояла на місці, ніби приросла до нього. Не було сил, ані сховатися, ані закрити ті бісові двері перед носом любої подружки та боса, погляд якого змушував серденько битися ще швидше, аніж зазвичай. 

— Я зайду пізніше. — промовив Каста й розвернувшись, пішов. І чого приходив? Знову? Невже хотів відчитати за те, що не догляділи за його дідусем? 

Коли постать Франко зникла за рогом, я зуміла застібнути всі ґудзики на халаті. І розвернувшись, підійти до диванчика та плюхнутися на нього. В голові хтось розлив манну кашу і в ній тонули мої думки. Як і я сама. Що за прокляття звалилося на мою голову?!

— Ти в порядку? — Стефанія сіла поруч. — Ти якась бліда. Невже засоромилася цього красунчика? — безневинний жарт подруги ще більше розпалив свідомість. Я фиркнула.

— Ще чого?! — буркнула у відповідь. — Яке мені діло до цього павича?! 

Стефанія нахмурила рівно нафарбовані бровки. 

— Чого це він павич? 

— А хіба, ні? — прискіпливий погляд подруги говорив про те, що я не варто так категорично висловлюватися про нового боса. Бо є ризик сказати зайве. — Мені здалося, що це очевидно. — поспішила виправдатися. — Він тільки прийшов, ще й місце не остигло після дупи Ігнасіо на кріслі директора, а вже роздає накази. 

— Які накази? — здивування Стели щире, — Коли встиг? Що я пропустила? 

Прикривши повіки, видихнула втомлено. 

— Нічого. Забудь. — Та хіба Стефі забуде? Вона ще той любитель доколупуватися до істини. — Я не так сказала, забудь. Просто… бісить він мене, от що. 

Насправді Франко Каста не стільки мене бісив, скільки ображала його присутність в цих стінах. Я так і не змогла зненавидіти його за ганебний вчинок, десь в глибині душі вірячи, що все що трапилося між нами — непорозуміння. І є якесь пояснення його вчинку. Та мені було набагато простіше так думати, не бачачи його. І переконувати себе в тому, що минулого не зміниш. А тепер-то, що? Він тут, і мені не позбутися його присутності ніяк. Хіба що звільнитися. Та я не можу, адже моя робота — це єдине в чому, я досягла значного успіху. Та й пацієнтів я своїх люблю. 

— Це все через посаду? Ти ображена, бо Ігнасіо віддав перевагу кандидатурі Касти? 

Якби ж то! — хотілося сказати, та я знала, що сказавши щось інше, Стефанія вимагатиме розказати всю історію. Я ж не була готова до настільки щирої розмови. Принаймні, не зараз. Мені ще треба звикнутися з думкою, що моя найсолодша та найбільша помилка в житті буде знаходитися поруч в найближчі місяці, а то й роки. І кожен божий день нагадувати про себе зубним болем в грудній клітині. 

А якщо тут з'явиться його дівчина, чи то дружина?