Розділ 5

Перші три години праці пролетіли непомітно. Я встигла оглянути всіх своїх пацієнтів, котрі були записані, провести огляд тих, хто на стаціонарі й навіть зголосилася допомогти дівчинці з рецепції відшукати нашого любого пацієнта-втікача. І тепер ми вдвох шукали нашу пропажу.

Сеньйор Джованні раз на тиждень втікав зі своєї палати, шукаючи пригод на п'яту точку. Обґрунтовував свою поведінку тим, що йому нудно сидіти в чотирьох стінах, коли за дверима його так званої тюрми буяє світ. Хоча, насправді він не бажав виконувати усі ті процедури, котрі були йому прописані лікарем. 

У свої сімдесят з гаком сеньйор Джованні він міг дати фору і багатьом п'ятдесятирічним. Він досі займався деякими видами спорту(після випадку покинув усі екстремальні види), їздив на велосипеді, ходив в гори. Останнє якраз зіграло з ним в злий жарт, коли в один з надто спекотних сонячних днів Джованні вирішив вилізти на гору разом зі своїми друзями по хобі. Благо, обійшлося без летального випадку. Однак, рухливий дідусь загримів в лікарню на кілька тижнів. 

— Б'янко, ну куди він міг втекти? — переривисто дихаючи мовила Лідія. Молода дівчина з України, котра працює у нас другий місяць, вже встигла себе гарно зарекомендувати. Відповідальна, зібрана, пунктуальна. Лідія кілька років тому приїхала в Італію, у зв'язку з повномасштабним вторгненням сусіда агресора та початком військового конфлікту, та так й залишилася. Здається, навіть знайшла коханого тут, який виявився її земляком. Тепер вони додому їздять в гості та відпочивати на Чорному морі. Якось, запрошувала дівчина й мене. Але я, людина котра звикла до пляжів Сицилії, поки що не наважилася на таку авантюру, як заграничне море. 

— Я не знаю, — розводжу руками, переводячи подих. Ми оббігали всі чотири поверхи лікарні, заглянули практично в кожен куток, але Джованні, наче крізь землю провалився. І прослідкувати його пересування нереально. Він навіть зміг примудритися не засвітитися на камерах відеоспостереження. Невже вивчав схему їхнього розміщення?

— Може знову звернемося до охорони? — Лідія виглядала втомленою й знесиленою. Зрештою, це не дивно. Не так легко бігати сходинками вниз-вгору. І вік тут ні до чого. У її двадцять з гаком життя лише починає розквітати. 

— Можемо. Але сенс? — Лідія повела плечима. — Вони не спіймали його на виході з лікарні, значить, — або профукали момент, або Джованні досі тут. Просто сховався. 

В останньому, я була більш ніж впевнена. Джованні дуже кмітливий та хитрий. І ясність розуму досі при ньому. Не дарма ж він стільки часу проводив за розв'язанням судоку. 

— І що робитимемо? — на обличчі дівчини промайнула тінь тривоги. Їй було не байдуже до старенького дідуся, навіть попри те, що він змушував її отак бігати туди-сюди щотижня. — А якщо йому стане погано? Він же мусить ліки приймати тричі на день. 

— Хтозна, — нарешті вирівнявши ритм своїх вдихів та видихів, зітхнула. Я теж трішечки втомилася. Хоч більше морально, аніж фізично, бо весь час прокручую в голові розмову з Франко. 

Вона, розмова, звісно була ні про що. І здається мені, що ціль його візиту була іншою. Та бути впевненою на сто відсотків не можу. Не сказав — не значить змовчав. Він міг просто розгубитися чи обуритися моїй байдужості. Або ж, це був банальний візит ввічливості. Він же тепер Біг бос. Можливо, й справді вивчає своїх підлеглих. 

— А якщо підемо до нового директора? — запитання Ліди викликало сміх. І вона туди ж? Щиро сподіваюся, що ні. Бо в неї є наречений. Але ж Франческо не будь-хто. І суть  не в його матеріальному та соціальному статусу. Цей поганець до біса привабливий та харизматичний. А харизма, як відома, творить дива. А в поєднанні з розумом та вмінням гарно говорити — робить зі слабких жінок легкі мішені. 

— Та ні. Самі впораємося, — різкувато відповіла я, й побачивши подив в очах дівчини, додала:

— Не хочу турбувати його в перший же день, й показувати, що наші співробітники такі недолугі. — Ліда кивнула. — Він же не знає всієї ситуації з Джованні. Може й звільнити когось. 

І мене? Можливо, вже й обдумує це питання. Я б і цьому не здивувалася. Нащо йому я тут? Ще розкажу про його походеньки кому не треба. 

Страшна думка прогриміла в голові. Я здригнулася й перевела погляд з Ліди на велике вікно біля якого ми стояли. Це вікно, на останньому поверсі, відкривало вид на невеличкий парк, що прилягав до лікарні. Туди часто ходили на прогулянки наші пацієнти та їхні відвідувачі. 

— Точно! І як я не здогадалася?! — плеснувши в долоні, викрикнула. Ліда аж перелякалася й випучила очі. Щойно повернулася й побачила її зляканий погляд, поспішила заспокоїти. — Вибач. 

— Нічого. 

— Гадаю, наш втікач в парку. Йдемо туди, мерщій. 

Ми спустилися на перший поверх та повідомили охорону про те, що наш втікач може бути в парку. І заручившись їхньою підтримкою, рушили туди. Сеньйор Джованні звичайно не агресивний дідусь, але міг використати ефект неочікуваності й прикинутися дурником. Міг втекти, а міг й накинутися на когось з метою злякати. В будь-якому випадку, тягнути його силком не хотілося мені. А Ліда занадто худорлява, аби впоратися сама. 

Опинившись біля входу в пар, ми розділилися. Ліда та Лука пішли правим боком, а Паоло — лівим, а я рушила прямісінько до фонтану, що розташовувався в центрі зеленого шматочка раю. Здавалося, що Джованні саме там. Сидить біля водички, годує рибок(так, в цьому фонтані були рибки), й чекає, коли його зрештою знайдуть.