Розділ 3

Три місяці потому… 

З посмішкою на вустах зустріла світанок. Солодко потягнулася в ліжку, розминаючи м'язи шиї та спини й зіскочивши на прохолодний паркет, опинилася біля вікна. Відсунула кольорову фіранку й обіперлася долоньками в пластикове підвіконня.  Світало… 

Я обожнювала прокидатися на зорі, й споглядати, як величезний міланський мурашник готується до нового робочого дня. І обов'язково робити це з чашечкою пахнючого капучино в руках та круасаном з шоколадною начинкою. Було в цьому щось чарівне, магічне, що дарувало хороший настрій на весь подальший день. Така собі мінімедитація згідно з власним рецептом. Якби ще було з ким поділитися цією традицією! 

Сумна думка, що виникла в голові, змусила серце битися прискорено. Скільки часу пройшло після розлучення з Алессіо, а я досі не могла віднайти спокій. Власне, здебільшого через нього і його божевільну сімейку. Але ж,  і я, ненормальна, продовжую страждати від зрадженого кохання, прокручувати в голові діалоги, вишукувати в словах натяки на найгірше… і з усією силою не думати про… нього. Про того, хто мав би стати панацеєю та зцілити розбите серце, а замість цього — встромив ножа в спину.

Попри біль та образу від зради Алессіо, вчинок незнайомця, чомусь болів сильніше. І це гнітило настільки, що іноді, хотілося відшукати негідника, заглянути в ті брехливі бездонні очі та запитати: “чому”? Чому саме я стала жертвою його діянь? 

Стоп! Досить мучити… себе! 

Звук будильника, котрий навела ще звечора, заполонив приміщення спальні та вивів зі спогадів про минуле. Котре, неодноразово, обіцяла сама собі забути. Звичайно, що сказати легше, аніж зробити. Та все ж. Я ніколи не покину спроби стерти фізіономію незнайомця  з думок. Він, зрештою, не гідний моїх страждань. А кохання тим паче. Як і Алессіо, котрий навіть перепросити до пуття не зміг. І вибачення не попросив. Лише фиркав та плювався гидотами на мою адресу. Бурмотів щось про те, що “сама винна”, й сипав прокльонами на мою голову, адже я бажала поділитися новиною про його брехливу натуру з усіма знайомими. Бажала… та так і не зробила… Точніше, не встигла зробити це першою.

В останнє, я бачила колишнього нареченого тиждень назад, коли він давав інтерв'ю одному з місцевих каналів. Саме там він розповідав про подробиці свого особистого життя та наш розрив. Чим розлютив мене ще більше, звинувативши мене у зраді та назвавши “мисливицею за грошима”. Ідіот! Та я мало не замовила кілера, аби стер цього дурбелика з лиця землі, та вчасно отямилася. Якби ж насправді подзвонила дядькові з Палермо, бідний Алессіо міг не дожити до ранку. 

Закінчивши медитувати, поставила чашку на комод та взяла з шухляди чисті рушники. Попрямувала в душ та освіжившись, поспішила до великої шафи-купи, аби вдягнутися. Сьогодні — важливий день і я просто зобов'язана була виглядати стильно. 

Біла блузка… чорна спідниця трохи нижче коліна… капрони… туфлі на каблуку. І піджак. А ще чудові сережки у вигляді зірочки. Я ж сьогодні буду зіркою! Отже, варто сяяти, як й личить цим величним небесним світилам. 

Уявляючи обличчя колег, котрі також мали свої плани на посаду директора клініки, всміхнулася. Мали, але Ігнасіо обрав мене. Не дарма я стільки часу допомагала йому зі всією тією макулатурою. І підміняла його на кожному важливому заході, куди його запрошували, як представника клініки. Дідько, та я навіть статтю за нього написала. З цим, мабуть, був перебір. І Стефі не надто була задоволена. Однак, я від мого першого робочого дня мрію про цю посаду, що просто не могла не використати усі шанси. Особливо тоді, коли моє особисте життя пішло шкереберть. Я залишилася віч-на-віч зі своїм болем. І у мене була лише моя робота… Лише вона рятувала мене довгими безсонними вечорами, коли зрадливі думки стрімголов поверталися у минуле й викопували звідти те, що воліла б не пам'ятати. 

Бездонні чорні очі досі снять щоночі… І молода дівчина з кульком фруктів в руках…

Знаю, що краще було б влаштувати конкурс на таку важливу посаду й залучити всіх-всіх(аби моє призначення не виглядало підвищенням за домовленістю), але як сказав сам Романо:

— Для чого витрачати час та енергію на дурниці, коли все й так вирішено. 

Сказав і я його підтримала. Бо так хотіла досягти успіху бодай в чомусь, що геть все на світі забула. І на принципи забила. Була ціль — і я до неї йшла. 

Зрештою, вибравши одяг, я поспішила замовити собі таксі. Заздалегідь, бо знаю, що вони не завжди приїжджають вчасно. Все-таки, дорожні затори в місті не дивина. А я не хочу спізнитися на власне свято. 

Перед виходом з дому огледіла себе в дзеркалі та задоволена образом, вийшла.  По дорозі до таксі, вирішила написати повідомлення подрузі, аби та — вічно не виспана — встигла до початку зібрання. Знаючи її, не здивуюся, що Стефі все проспить. А то й гірше — запізниться на власне чергування. За цей місяць це буде не вперше. Іноді, я дивуюся, як Канталуппі її ще не вигнав. Він такий вредний та деспотичний. Хоча й відмінний лікар. Один з тих, хто насправді віддає всього себе лікарській справі та всіляко намагається покращити роботу клініки. 

Таксі, на мій подив, з'явилося вчасно. За кермом був молодий хлопчина азійської зовнішності. Всміхався, виблискуючи ідеальними зубками й запросив в салон. Я назвала адресу та всілася на сидінні. Трішечки релаксу перед важливою подією не завадить. Поставила блютуз-навушники в вуха та включила улюблену радіостанцію. При цьому роздивлялася ще сонне місто та поодиноких перехожих, насолоджуючись затишком рідного місця. Перші ноті змусила серце здригнутися. Перед очима замиготіли кадри знайомого місця. Я прикрила повіки й поринула у спогади.