Розділ 2

Приємний співрозмовник, веселий, цікавий зумів заполонити всі мої думки та змусив розслабитися. Віддатися на поталу солодким миттєвостям забуття та з головою поринути у світ пригод. Існували лише ми — він, я  та наша божевільна мить разом. І чи не вперше мені не хотілося зупинятися. Не шукати причин, не вдаватися до зайвих роздумів та не вгадувати майбутнє. Знаю, що його не було й не могло бути, і для цього існувало мільйон причин, однак незнайомцю хотілося довіряти та розповідати все-все. А може, то алкоголь та образа в мені говорили?

Та поки мої думки плуталися, переплітаючись з голосом розуму, тіло розчинялося в міцних обіймах. Брюнет щосили притискав мене до себе, кружляючи в танці. Пристрасному, інтимному. Здавалося, що кожен рух чоловіка був спрямований на те, аби звабити, зачарувати та спровокувати на дії. Які? О, тут не було меж фантазії. Як і приспаним бажанням. А підігріті кількома коктейлями, вони рвалися назовні в передчутті феєричного завершення вечора. 

— Хочеш ще коктейль чи прогуляємося? — голос незнайомця звучав так лагідно, що починав заколисувати. 

— Не знаю, — промовила, щойно музика затихла. Парочки розійшлися. Ніжна мелодійна композиція змінилася на ритмічний трек. І вже ніхто не захотів танцювати. 

— Вирішуй, поки я не вирішив за тебе.

Я підійняла голову й нарешті побачила його. Все, як і уявляла. Прямий ніс, темні зіниці та усмішка, котра здатна зігріте будь-яке розбите жіноче серце. А погляд… погляд полонив, дивився в самісіньку душу й змушував її тремтіти. Навіть поруч з Алессіо, я так не хвилювалася, як нині. Однак, вирішила списати все на алкоголь та незапланований стрес. Що я чоловіків не бачила?

— Гаразд, йдемо гуляти, — сама не вірила, що це сказала, й стримано всміхнулася, — Я тільки збігаю в кімнатку для дівчаток. 

— Тоді, я оплачу чек й чекатиму на тебе. 

— Домовились. 

Розвернувшись на кілька градусів лівіше, направилася до вбиральні. Відшукавши необхідне приміщення, зайшла в кабінку. І лише тоді змогла вдихнути на повні груди. Здається, поруч з незнайомцем, я втратила контроль над своїм тілом та думками. І справа не в тому, що він привабливий чоловік та вміє слухати — зовсім ні. Від нього віє спокоєм, теплом та сумішшю м'яти з цитрусами. А я, на диво, обожнюю ці запахи. 

Прикрила очі та пригадала, як добре було в його обіймах. Тілом пройшовся спазм. Воно то найбільше бунтувало, поки я роздумувала, що робити — йти з чоловіком чи втекти, як остання боягузка. 

Не маючи гідної відповіді, витягнула телефон, аби написати подрузі. Стефі, як ніхто інший зрозуміє мене та підкаже, що робити. Адже без порад, я й справді не зможу зробити те, що… Ох! Зрештою, я не знаю чого чоловіка. А якщо він маніяк? Якщо і так, то дуже сексуальний. — підказував сп’янілий розум. 

Після третього гудка, Стефанія не відповіла, а банально відхилила дзвінок. Отакої! І на повідомлення мої, також, не відповіла, залишаючи мене віч-на-віч з власними страхами та побоюваннями. Та все це ховалося й поволі згасало в попелищі бажань. Тіло мріяло про пригоди. І серце підтримувало його, жадаючи помсти. Солодкої помсти. 

Зрештою, не дочекавшись відповіді від Стефанії, закинула телефон у сумочку та вийшла з вбиральні. Не встигла й кроку ступити, як опинилася в темних водах незвіданого океану. Його хвилі нестримно котилися на мене, погрожуючи стати погибеллю. 

— Йдемо? — м'ясисті вуста звабливо розтулилися. Я знову зависла, дивлячись на них. Бо вже знала “чого” хочу та з ким. І байдуже, що буде завтра. 

— Так. Йдемо, — вклала долоню в його простягнуту руку. Шкіру обпекло. А в грудині розгорілося полум'я жадання. І найнеочікуванішим та приголомшливим для мене самої було те, що я вже хотіла цього божевілля. І чим довше чоловік тримав мою руку у своїй, тим сильнішим мене тягнуло до нього. Так, ніби невідома сила тяжіння змією обвивалася навколо наших рук, поєднуючи в єдине ціле. 

— Ти давно у цьому місті? — просте питання вивело з гіпнозу в котрий потрапила добровільно.

Ми рушили у бік виходу. Йшли поруч, тримаючись за руки. Оминаючи допитливі погляди незнайомців. 

— А з чого ти взяв, що я не місцева? Ти з поліції? — намагалася жартувати я. 

Чоловік усміхнувся. 

— Ні, я не з поліції. — чітко відповів. Але чи чесно? — Містечко маленьке, більшість жителів я знаю. Тебе жодного разу не бачив, тому пропустив, що не місцева. Решту ти сама сказала. 

— Та невже? 

— Так. То що встигла побачити? 

Питання — відповідь. Розмова — ні про що і все одночасно. Мені починало подобатися, що ця зустріч не переростає в щось серйозне з натяком на продовження. 

— Практично нічого. Я була… — прикусила язика, стримуючись. Навіщо незнайомцю нудні факти про моє життя та працю. — була зайнята. 

— Чудово. Значить, я маю чим тебе вразити, — чоловік підморгнув. — Гадаю, такого тобі ще ніхто не показував. 

Я хмикнула й закотила очі. Це він про що?

— Не віриш? 

— Ні. 

Мотнула головою, виказуючи недовіру. Та незнайомець не образився, навпаки, в його очах спахнув вогник азарту. 

— Що ж, тримайся міцніше. 

Благо, йти нам довелося недалеко(а ще, ми скористалися фунікулером). Бо мої ніженьки нізащо б не витримали марафону в кілька кілометрів на тих каблучках, котрі я примудрилася взути. Хотіла виглядати ефектно та неповторно, аби всі чоловіки шиї звертали, дивлячись на мене. Результату, я так гадаю, я добилася й навіть перевиконала план.