Піздєц, а не День

Минаючи натовпи людей, ми таки добрались до третього поверху ліцею. Знаєте в чому плюс першого дня в школі, гімназії, ліцеї чи навіть університеті? Попри всі ці: "Омг, знову та клята школа", " Чорт, та я скоріше повішусь", "Знову ці холодні ранки", перший день у школі - це завжди щось неочікуване, багато сюрпризів та новин, іноді, щоправда, розпач, коли тебе відривають від кращих друзів (що, на щастя ні разу зі мною не траплялось) та усе одно це цікаво, бути у повному незнанні того, що на тебе чекає. Коли ми нарешті ступили на паркет, що вів до нашого класу, Аня не обертаючись до мене мовила:

- А знаєш, мені уже подобається початок навчального року, долаючи кожен день такий шлях до класу, ми завжди залишатимемося у нашій шикарній формі, - посміхнувшись і штовхнувши злегка мене в бік, вона попрямувала далі. А я лише посміхнулася їй у відповідь.

Коли прозвучав перший, попереджувальний дзвінок, я беру Аню за руку і тягну до класу. Залишався лише один поворот, але запізнюватися у перший же день не хотілося.

Та раптом зліва, позаду нас, почулися якісь тихі приглушені голоси і чийсь різкий крик.

- Що там відбувається? - запитала я скоріше в себе. Ступивши крок вліво до дверей, що вели в інший корпус, я попрямувала на крик.

- Та неважливо, Саш, - вона входила мене за руку і почала тягти в іншу сторону, але нічого не вийшло, - ну блін, ми ж запізнимось, - протестувала подруга. Вона продовжувала стояти на місці. Та я знаю, вона теж хотіла чимдуж дізнатись, що там відбувається. У підтвердження моєї думки, через хвилину я почула чиїсь кроки у свою сторону.

Ми тихо проповзли до сходів, що вели у лівий корпус, спустились і наче випадково зайшли туди. 
Нас ніхто не помітив, а от ми...

- Покинь його, - загарчала я. На підлозі, сидів майже непритомний від побоїв хлопець, років 14-15. Я його не знала, і зрозумівши погляд Ані, вона теж.

- Що ти робиш? - звернулась я до тих, хто і досі продовжував його бити. То була місцева F-4, якщо ви дивились дораму "Цветочки после ягодок", заможні бидла, котрі отримували усе, що їм захочеться. Їхні батьки вкладають в цей ліцей нереальні вклади. Проте на мою власну думку, то не через доброту сердешну, а щоб їх не поперли звідси. Бо вчителі завжди закривали очі на всі їхні вибрики.

- Ей, ви оглохли? Відпустіть його, - продовжувала я, здивована тим, що Аня досі стоїть осторонь і навіть не намагається мені допомогти.

Останні мої слова, нарешті привернули їхню увагу до мене.

Найвищий з них, Назар був одинадцятикласником. Широкі плечі, масивна статура. Лише злегка напружена спина і випрямлені плечі свідчили про те, що він напружений.

Tiєї миті, коли я збагнула, що його погляд прикутий до мене, кожна кістка, м'яз, суглоб у моєму тілі напнулися, наче струни.

- Мала, від'їбись від нас. Не створюй собі проблем. Хочеш іти до директора, валяй, але знай: тут все вирішують лише зв'язки, тому навіть не трать мій час на це тупе залякування.

- Чуєш ти, тупоголовий виродок, руки чешуться нема на кому показувати всю свою "крутість", то створюй петушині бої поза межами школи і нормальних людей у це не втягуй, - на цьому я розвернулась, вхопилась за руку Ані і вже почала іти, як тут, за мою праву руку хтось вчепився. Я відчула пекучий потиск - Назар, головний в цій банді. І ще секунда, і я була прижата одною рукою до стінки. Звідки стільки сили?

- Ти звідки така борза взялась? - посміхаючись, він провів пальцем по моїй щоці, - невже це п... - та я не почула його, бо сконцентрувалась на Артемі, який щойно пройшов повз нас. На секунду появилась надія, що він допоможе, як зробив це майже три тижня тому. Але той придурок навіть не поглянув у наш бік. Чому? Я впевнена, що він помітив. Але хто я йому така, щоб він допомагав мені? На що я взагалі надіялась?

Назар здається помітив, що я більше не слухаю його, бо зжав мою руку ще сильніше. Він тримав мене однією рукою, однією, а я все одно не могла нічого вдіяти. 
Аня щось викрикувала до цих придурків, та марно.

- Відпусти мене! Я не жартую, - втрачаючи уже всі надії викрикнула я. І нащо було лізти в цю фігню? Все одно нічого не змогла зробити. В кутку досі стоїть згинаючись той пацан, а ще троє стоять над ним і щось насуплено говорять.

- Ти... що зробиш?

- Я ж сказала, я більше не буду це терпіти. Здається я ясно висловилася!

- Ти нічого не зможеш зробити. Як ти уже могла зрозуміти давно, я роблю, що хочу і з ким хочу, - презирливо, фиркнув той. - Не лізь не в свої справи, - майже засичав він.

Дивно, та на протязі усього нашого "діалогу" його "друзі" ніразу не втрутились. Ха, чергові лялечки.

- Пфф, - пирснула прямо йому в обличчя я, намагаючись хоч трішки здаватись не наляканою і швидко відвела погляд на подругу. Але вона уже побігла кликати на допомогу. Чудово.

- Пфф? - не зрозумів той.

- Так значить ти багатий? Ти сам заробляв ці гроші? Що? Лізу в чужі справи? Мій принцип не зв'язуватися з людьми, які присмокталися до своїх батьків як п'явки! Зрозумів?!

Назар не встиг відповісти, так як влетів Даня. І Аня за ним.

- Негайно відпусти її! - закричав хлопець.

- А якщо не відпущу? - майже сміючись відповів хлопець.

Довго не думаючи, Даня налетів на найближчого - Єгора, друга Назара і повалив його на підлогу. Марк - ще одна пєшка в руках Назара, не відставав і теж наносив удари противнику. Видно було, що Ксюха була повністю в ступорі.

- Що ти стоїш? Зроби що-небудь! - благально мовила я. Не довго думаючи, Аня піднімає в кутку 
вогнегасник і направляє на F-4. А я користуючись можливістю із усієї сили вдарила Назара ногою. Удар нижче пояса спрацював, і він впав на підлогу.

Ми побігли до Дані. Назар, корчучись від болі піднявся з підлоги.

- Ми ще не закінчили! - його голос збився, і його завжди рівний байдужий голос, тепер здавався майже писком. - Все, пацани, відпустіть того малого, - вигукнув Нікіта.

- Та пішов ти! - кинув йому у слід Даня.