Вересень

- Шане-е-ель! - верескнула я й рвучко підхопилася на ліжку. Кудлата кицька дихнула просто в моє обличчя теплим, щасливим подихом, а тоді лизнула мою щоку. Я знехотя зиркнула на годинника. Умгу, пів на десяту. Цікаво, чи кішку вже вигулювали? Можна було закластися, що ні. 

- Шанель, ти вже на вулиці була? - запитала я, силкуючись намацати капці під купою газет і пожмаканим одягом. Шалений котячий танок по смугастому килимку явно свідчив, що киця прагне вийти. Ліниво потягнулася й глянула у вікно. Дах костелу блищав від дощу. Обожнюю цей краєвид. Дощ полив дужче. "Не забути парасольку, - подумала я. - Добре, що лінійка з нагоди початку навчального року розпочнеться лише о 10 годині. Помию голову, поснідаю, принаймні нікуди не поспішатиму. Останній день розслабухи". Позіхаючи, я почалапала на кухню. На блискучій стільниці лежала записка:
 

Сашенько! 
Сніданок на плиті, не полінуйся розігріти його. Не запізнися на лінійку. Залишаю тобі гроші на квіти. Повернуся пізно. 
Мама
"Квіти приносять на закінчення року, мамо", - подумала я. 
 

Звісно я не поснідала. Під час канікул я звикла спати до полудня, і мій шлунок о цій порі не подавав жодних ознак життя. Крім того, протягом останніх двох місяців приходилось рідко дивитися на годинника.  Зате відтепер у мене знову почнуться ранкові стреси. Намагаючись застібнути спідницю й знайти щітку для волосся, я подумала, що вони вже почалися.
 

Зізвонилась із Аньою. Вона пообіцяла, що через 10 хв заїде. 
 

Невеликий дощ перетворився на зливу. Непомітно було, що канікули закінчилися: вулиці й досі були порожні, а машини проїжджали Подольською, не зупиняючись, незважаючи на вранішню годину пік. 
 

Я спустилась в коридор, взяла свою улюблену джинсовку, взяла парасолю і вибігла на вулицю. Дощ нестримно стікав по даху. 
Під'їхала сіра машина, як раз в тон до сьогоднішньої погоди. 
 

- Біп-біп! - гукає Аня. Кілька місяців тому моя мама насварилася на неї за те, що вона щоранку сигналить о сьомій п'ятдесят п'ять, й ось її винахід. 
 

- Іду! - кричу я у відповідь, хоча вона бачить, як я водночас закриваю вхідні двері намагаючись вдягнути куртку.
 

Небо ідеально блакитне. Сонце тільки-но зійшло, слабке й розмите, ніби тільки-но розлилося на горизонті й лінується зібратися. 
Я сідаю на переднє сидіння. Ксю вже курить і цигаркою показує на каву - спеціально для мене. 
 

- Байгелі? - питаю я. 
- На задньому сидінні. 
- Крем лагуна? 
- Звісно ж. 
 

Вона від'їжджає від мого дому й кидає на мене оком. 
- Гарна спідниця. 
- Круті джинси. 
Аня киває приймаючи комплімент.
Я нахиляюся вперед, намагаючись нафарбувати вії, не видовбавши собі ока. Аня ніколи не була найобережнішим на світі водієм і має звичку крутити кермом навсібіч, різко гальмувати, а потім тиснути на газ. 
 

Ми під'їжджаємо до ліцею, де уже вирує життя. Коли ми зупиняємось у адмінітрації ліцею, щоб забрати Анін пропуск і дозвіл на парковку, до занять залишається всього півгодини. Нерви на грані, я жахливо хвилююсь, що можу запізнитись на перший урок. 
 

Ми заїжджаємо на стоянку рівно за двадцять хвилин до першого дзвінка. Аня проїжджає вперед, на стоянку вчителів, розганяючи зграю дев'ятикласниць. З-під їхніх парасоль видніються білі й чорні мережевні сукні, і 4 із 6 курять. 
 

- Мерщій, мерщій, мерщій, - бурмоче подруга, коли ми під'їжджаємо до спортзалу. Ми називаємо ці місця алеєю випускників, однак Аня паркується тут з дев'ятого класу. Це VIP-місця стоянки нашої школи, і якщо проґавиш місце (їх тут тільки десять), доведеться паркуватися аж на верхній стоянці, аж за кілометр від входу. 
 

Аня пищить, побачивши вільне місце, й викручує кермо ліворуч. Саме тоді Аліна Кушнір під'їжджає на своєму брунатному "шевроле" з іншого боку, на те саме місце. 
 

- А ось і дідька лисого, - сигналить Аня, хоча очевидно - Аля приїхала перша, і тисне на газ. Гума скреготить, і Аліна ледве встигає загальмувати, щоб Анін "рейндж-ровер" не зніс її бампер. 
 

- Супер, - подруга паркується й перемикає передачу на паркування. Потім відчиняє дверцята й визирає. Вона вже хоче щось сказати, та я вчасно зупиняю її. Чому я це зробила? Розумієте, Аля та її "лялечки" Віка і Настя, якими вона маніпулює, утворюють певну Трійцю Сучок нашої школи. Вони тупі алкоголічки, від них тхне сигаретами, а краска для волосся так сильно в'їлась їм в мозок, що іноді вони і самі не розуміють наскільки дурними себе виставляють. Але вони ЕЛІТА.
 

Популярність - дивна штука. Їй неможливо дати точне визначення, про неї не круто говорити, але ти розумієш, коли бачиш її. Як косе око чи порно. 
Я ніколи не відносилась до тих, хто підлизується до них при кожній можливості і боїться їх до мурашок. Мені на них все одно. 
Та їм на нас тепер явно не всерівно.
 

- Ей ти, дура мала. Повірила в себе? Дивись на мене! - уже майже кричучи, продовжувала Аліна. Та ми продовжували її ігнорувати, що ще більше почало її бісити. 
 

- Аль, десять хвилин до першого. Якщо ми запізнемось у перший же день... - майже шепотом сказала до неї Віка. 
 

Вони сперечались і в результаті, Аля кинула ще декілька слів в наш адрес і пішла. Аня лише показала їй услід фак, та я впевнена, що його вони не могли побачити, так як уже відійшли на пристойну відстань.