Не придумуй собі пекло

Попрощавшись з друзями, я побігла в школу Спорту, де на мене уже чекала Олена Вікторівна-моя тренерша. Швидко піднялась на ліфті і з нетерпінням повернула до її кабінету. Отримавши дозвіл, щоб ввійти, я відчинила двері і одразу побачила її сидячою за стареньким, з червоного дуба столом, на якому стопками валялися ще не розібрані бумаги і напевне з 4 зернятка кави. На лиці одразу появилась недоладна посмішка.

Я займаюсь плаванням з 10 років. Саме вона навчила мене не боятися води. З 5 по 11 років я страждала на гідрофобію. Ця фобія появилась після того як на моїх очах майже втопилась двоюрідна сестра. Я дуже болісно пережила побачене і це вплинуло власне на моє ставлення до води. Олена Вікторівна допомогла мені побороти фобію. А ще через чотири роки, я зайняла на всеукраїнських змаганнях 2 місце. Моя тренерша - моя подруга.

- Ах, Олександро, привіт! - піднявши погляд з комп'ютера вона нарешті мене помітила. - Давно повернулась? - посміхаючись привіталась тренерка.

- Доброго дня. Та ні, сьогодні зранку, - так само з посмішкою на обіличчі відповідала я.

- Я дуже рада, що ти прийшла до мене сьогодні. Нам з тобою потрібно дещо обговорити, - зізналась вона і її погляд помітно посмутнішав. Оминувши свій старий, потертий роками стіл, тренерка бігцем вказала на крісло поряд. - Присядь, будь ласка. 
Вона переводить погляд на зачинені двері за моєю спиною і знову на мене. Я кладу руки на темно-бордовий стіл вишневого дерева і піднімаю на неї очі. Темні кола під очима свідчать про те, що вона очевидно не має часу на сон. Манжети білої сорочки трохи пом'яті.

- Я слухаю. - Між нами помітна деяка натягнутість, але я стараюсь не починати накручувати на себе.

- Нічого страшного. Деякі нові зміни щодо твоїх змагань.

У відповідь я лише кивнула і продовжила витріщатись на неї, досі нічого не розуміючи.

- Ти все так само будеш брати участь у змаганнях, - продовжила вона. - Змінилась структура їх участі. Цього року в змаганнях будуть брати участь не індивідуально, а по парах.

- Тобто як - по парах?

- По дві особи разом. Це ще остаточно не вирішено, але напевно це буде команда в складі хлопця і дівчини, ну як мінімум у збірній 10-тих класів. Така собі міні команда. Серед дівчат було вирішено обрати тебе.

- А з хлопців хто буде?

- Цього поки ще не відомо. Не переживай, тобі можливо навпаки сподобається, - вона зупинилась, очікуючи моєї реакції. Я ж сиділа з круглими очима і тупо витріщалась на неї. - Розумію і знаю, що ти як ніхто звикла покладатись лише на власні сили, проте я у цьому безсила.

Олена Вікторівна уточнила ще деякі нюанси проведення першого туру змагань, але виходячи з її кабінету я досі була розгублена. Щоб хоч трохи рослабитись, вирішила все-таки поплавати, не дарма ж брала переодягалку.

Плавання мене рослабляло. А великим плюсом було те, що коли я плавала, час ішов незамітно.
На швидкість робила запливи і кайфувала коли допливала до початкової точки швидше ніж за 30 сек. Це знесилило мене. Раптом, я відчула як мої ноги підкошує, а нога терпне. Почались судороги. 

Коли ви займаєтесь спортом, коли спорт становить частину вас, коли ви віддається йому повністю, завжди будуть дві сторони медалі. Перша, це ті речі, якими ви скромно вихваляєтесь перед друзями і тею вічно невдоволеною тітонькою: перемога, ті всі гарно висячі у вас на найвиднішому місці в кімнаті медалі, красива фігура і навіть, можливо, популярність. Але є й протилежна сторона медалі - це вічні судороги, біль, з якою ти постійно борешься і з якою практично живеш. Ось що таке спорт. І коли в котрий
раз стає боляче, це рідне, знайоме до чортиків відчуття уже не накриває тебе хвилею страху, як в перші запливи, воно породжує таку дику, страшну впевненість, коли на всі сто відчуваєш, що наче риба в воді, ти впораєшся.

Не допускаючи паніки я судомно намагалась розімняти ноги, мене охопила страшена біль. Я почала тонути, безнадійно скрикуючи й благаючи про допомогу, хоча знала, що надворі майже 10-та, а в цей час, зазвичай, уже нікого тут не буває.

Та несподівано, вкотре занурюючись у воду, моє тіло охопила вібрація, наче... Наче хтось стрибнув у воду близько на відстані до мене. Невже це хтось із тренерів почув мене? Хтось схопив мене за руку, намагаючись винирнути, розраховуючи на моє маталання ногами, проте я була максимально виснажена і ніг уже практично не відчувала.

Зануруючись у воду з відкритими очима, я помітила силует. Я була майже переконана, що це хлопець. Він охопив мою талію своїми руками, припіднімаючи мене з води. В мить, коли я уже була на "суші", я відчула повне знесилення і не спроможна більше боротись, втратила свідомість.

У дивному сні я знаю, що падаю, немас верху й низу, немає ні стін, нi сторін, ні стель, тільки суцільне відчуття холоду й темряви. Я така налякана, що готова заверещати, та коли розтуляю рота нічого не відбувається. І мені цікаво, якщо ти падаєш цілу вічність і ніколи не приземляєшся, чи справді ти падаєш? Здається, що я падатиму вічно. Шум підкреслює тишу, тоненьке белькотіння стає делалі гучнішим, поки не перетворюється на чийсь крик, який розтинає повітря, розтинає мене... A потім я прокидаюся.

Відчуваю удар по лицю худої, вологої й дивно теплої долоні. Стараюсь відкрити очі, та це виявляється не так уже й просто. Через секунду, досі з закритими очима, до мого горла раптом доходить відчуття усієї випитої води. Невольно, я почала відкашлюватись. Якусь мить, поки я роззираюся, усе здасться нечітким і трохи перекрученим, ніби насправді я дивлюся не на приміщення басейну, а на слайд кімнати, який було неправильно накладено, тому кути не сходяться зі справжніми речами. Світло зсувається, і все знову набуває нормального вигляду.

Все більше й більше відкриваю очі і тут, нарешті, можу придивитись в обличчя свого рятувальника. Мене наче ошпарює кип'ятком. Як це взагалі можливо? Переді мною, зігнувшись на коліна, стояв Артем.

Артем. Високий хлопець з добре знайомими карими очима. Від недавнього занурення в воду, його волосся відблискувало на світлі чорними пасмами. А невеликий шрам над губою, доводив, що це таки він. Людина, яку я не очікувала побачити більше ніколи в своєму житті. І ні, це не мій колишній ворог чи коханець, усе зовсім не так. Ми познайомились  у школі Спорту, часто їздили разом на змагання. Він старший за мене на рік, але коли він мав іти в 9 клас, раптом виїхав у Штати з батьком, і більше про нього не чули. Не думала, що він повернеться.