Любов -- це Магія

Ніхто його не знає так як ми. І крім нас ніхто не бачив його справжнього. Ви всі думаєте що веселун він і балагур. А ні! Після того як пішла з життя вона, більше не сміється він як раніше. Пішов у літопис розвеселий славний Дід. 

Та й не Дід він зовсім.

Мороку на себе наведе щоб молодки не чіплялися, і в дорогу. Ага. А ви як думали!? Ну куди ж дідові під силу-то сдюжить заметіль та колючу снігову хуртовину, в тріскучий мороз спритно впоратися з упряжкою та санями. Та ще для повного щастя тягатися з мішком на плечах по всьому світу!

Молодий він. Молодий і широкий в плечах. Вдачі суворої і зросту під два метри. Богатир наш Господар північних земель. Значить голову високо задирай коли не бажаєш з верхніми гудзиками на його картатій домашній сорочці вітатися. Ну і якщо не боїшся в очі йому дивитися. 

А очі у нього... Я таких ні в кого не бачила. Ясні, немов озера, і сині-сині, як небо Полярне. А скільки в них мудрості та знання всякого. Як зиркне, так враз забуваєш все на світі. І коліна так тремтять-тремтять. Дрібно-дрібно. А у тих хто провинився навіть хвіст заячий з переляку виростає. 

Правда, коли трапилася ця трагедія, він впав у таку лють, що очі його надовго застелила темрява чорна, а магія вийшла з-під контролю і майже знищила майстерні, будинок і частину угідь з оселями підручних. Благо пощастило, магічний викид не забрав жодного життя. Але Морозну Садибу дуже шкода. Красива була.

Хоча не стільки її шкода, скільки пам'яті що в собі зберігала: з усіх земель слали сюди подарунки. Дитячі малюнки та вироби, рукоділля всяке. Все в вогню пішло прахом, все, лише жменька залишилася, так ми її тепер як зіницю ока. Пам'ять. А Морозна Садиба... Своїми силами її лагодили. По пам'яті проект малювали. Він лише кричав та морозними голками п'яти підстрілював коли до нього за питанням яким, а чи за допомогою зверталися. 

Ой важкі тоді часи настали. Зовсім не веселі. Він про свято навіть чути не хотів. Плював на все і все до гномів наливці прикладався. Намело ж тоді снігу нещадно. Вітри страшно Вили. Не всяк з дому ніс покаже.

Мучилися люди. Мучилася природа. А він пляшку медовухи обійме і нічого не бачить у своєму горі. 

Все навколо щастям світяться. У всіх радість. Тільки він один. Похмурий весь. Похмуріше Хмари. Закривався в майстерні на весь тиждень. І не чути що він там висиджує-то. Не майстрував нічого нового, та й старе не лагодив. Все підручним доводилося працювати. Тяжко було, але ніхто не скаржився. Розуміти. Сумували з ним разом. А він не виходив поки всі свята не пройдуть. А після -- сумував весь рік, ночами на самоті дивлячись на зірки. 

Це вже потім, через сотню років, він трохи оживати почав. Чи то взяв себе в руки, чи то не так шибко стало хворіти, але почав потроху впрягатися в роботу. А роботи то тьма-тьмуща, адже дитяче серце штука тонка, тут особливий підхід потрібен у створенні іграшок, поспіх і поганий настрій лише все погублять. І ось, слово за слово, так і сяк, а спілкуватися почав наш господар. Навіть жартувати. Все частіше на обличчі його суворому посмішка з'являлася, всі нарешті зітхнули з полегшенням. Зрозуміли, що він знову в строю. З'явилася надія на те що все буде добре.

Я ж якось завжди поруч була. Спочатку за обов'язком своїм, а після вже за душевним велінням. А думаєте хто його, нещасного, обходив коли йому нудно було. Йде куди, суворо білі брови зведені, а я тихенько слідом. Прожене, почекаю трохи і за ним. Все боялася якби ще чого поганого не викинув з дуру. Переживала. Страви кращі та здобу що найрум'яніша на тарілках з кухні йому під двері в майстерню носила. Постукаю та втечу. А потім здалеку спостерігаю спробує чи ні. Спочатку правда жбурляв тарілками. А потім змилувався і навіть за добавкою приходив. 

Одного разу він приніс з собою велику коробку з пензликами і купою різнокольорових банок. Не тільки одна я здивовано дивилася як він розкладає все це у недавно відбудованої, ще поки порожньої стіни, вивалює на журнальний столик якісь малюнки і зав'язує на собі фартух. Потім раптом дістає ще один і кидає мені. 

— Надягай. Мені потрібна твоя допомога.

Машинально виконала прохання, і підійшовши ближче, здивовано витріщилася на нього. А він розклав всі художні інструменти, взяв кілька малюнків, поставив їх поруч, і тільки потім глянув на мене. Якщо чесно, думала взагалі забув про мене як завжди. 

-- Так і будеш стояти бовдуром або все ж допоможеш? 

Довелося підійти ближче, взяти в руки пензлик і якусь баночку з фарбою. 

-- Для чого воно? -- набравшись сміливості озвучила те, про що думали всі хто в цей час були в залі і дивилися на нього. 

— Побачиш. -- промовив і навіть підморгнув. 

Того вечора ми удвох намалювали на ній камін. На наступний день біля каміна з'явилося велике плетене крісло. Для нього. І ще одне, трохи менше. Право сидіти в ньому часто заслуговувала чомусь я. І чомусь дуже рідко така честь перепадала іншим. А головне, ніхто не нарікав. 

І, на щастя, не тикав в мене пальцями, що дуже радувало. 

Після каміна, ми з ним ще багато чого малювали на свіжо відбудованих порожніх стінах, поки в цей будинок знову не повернувся сімейний затишок. І чомусь в підмайстри він завжди брав мене. Ні. Не думаю що помітив, просто звик що я завжди поруч, ось і тягнув за собою. Як незмінний доданок.

Ну а як по іншому? Дуринда вона і на Північному полюсі дуринда. Така ж як всі дуринди до мене, і після. Дарма що людського роду. Нічого в мені немає особливого. Дрібна та худа. Та ж зелена одежина на позолочених застібках. Пшенична коса та гора веснянок на носі. Хіба що очима вийшла. Незвичайні вони у мене. Такі ж синя як у нього. Може бути і виділив завдяки їм?!. 

Навіть в його особистій майстерні була. Запрошував. 

Ну як запрошував. Зазивав всередину коли свіжу випічку приносила, і як завжди залишала тарілку під дверима. А він ніби відчував, або сторожив, але завжди встигав гукнути коли йти хотіла. Перший раз пам'ятаю незручно було. Ніби нав'язуюся. Ну це поки за роботою його не побачила. Ось де магія, а я думала, що ельфи і гноми великі маги. А ні. Ось де виявляється справжнє диво. Очей не відірвати як красиво.