5

Здавалося, що й зорі, зазвичай холодні та далекі, в цю ніч дивилися поблажливо на тих дивних людей, що намагалися відтворити давні обряди та посилали в небо молитви про здійснення нехитрих своїх бажань. Наближалася північ магічної ночі на Івана Купала.

Якби все-таки був той непроханий споглядач, якби хоч хтось із селян відволікся від стрибків через багаття в низині біля річки та не полінувався піднятися стежкою до житла Євдокії, то чекало б його видовище, більш прекрасне та чарівне, ніж веселощі та підморгування вже добряче сп’янілих і від хмелю, і від почуттів дівок та молодиків.

Три великі чавунні чани, прикопані по вінця у землю і до часу покриті очеретом, були наповнені водою. З них йшла пара. Чани розміщувалися так, що утворювали рівносторонній трикутник, у центрі якого стояв приготовлений до вогню курінь із дров.

Три жіночі постаті в довгих темних вбраннях із каптурами підійшли із трьох сторін до куреня. Кожна в руках тримала дровину, запалену живим вогнем, який всі троє з жінок добули самотужки. Одночасно простягнулися довгі руки і запалили вогнище. Пролунав переможний крик.

Потім босоркані скинули свої покрови і лишилися зовсім нагими. Лише довге волосся — срібне, темне та руде, що спускалося нижче колін, — прикривало їхні тіла.

Вогонь горить, мелькають тіні.

Їх не зловити, не вхопить.

Первісно дикі, у танці злиті

тіла відьомські. В золотім

вогні розлиті і водночас такі стрункі,

аж дух захопить від краси!

Сестри-босоркані танцювали свої дикі танці. Виголошували свої незрозумілі заклинання. І з вигуками кидали щось у багаття. Вогонь від того здіймався все вище і вище. А коли він, здавалося, торкнув язиком самого неба, поцілував Полярну Зірку і в оргазмі розсипався мільйонами іскор, відьми з криками скочили кожна в окремий чан.

Вогонь догорав. Босоркані ніжилися у чанах. Перед світанком вийшли й збадьорилися від млості росами, що в ніч на Купала мають найбільш цілющу силу.