4

Руда хижа птаха шуліка прилетіла третього дня вдосвіта. Стукотіла в шибку дзьобом. Розбудила Христю. Євдокії в хаті не було — пішла до лісу роси збирати з трав. Христя відчинила вікно, шуліка влетіла і сталася Ташею.

— Ну що, сестро, давно не бачилися?! Сім років — як один день!

Таша була наймолодшою із сестер-босоркань. Мала веселу вдачу, руде кучеряве волосся та ластовиння, що щедро вкривало все тіло. А за веселощами та жартами приховувався гострий безжальний розум і міцний стержень.

Христя раділа молодшій, та й ритуали Євдокії потроху діяли, повертали їй жагу до життя.

— Поки Євдокія роси збирає, — Таша, як завжди, знала про все, — хочу з тобою спершу потеревенити. Євдокія розказала, що трапилося. Я була зайнята, не слідкувала за вами. Всі ці подорожі так відволікають! Де я тільки не побувала за ці сім років! А хочеш, я йому… зроблю? Ти ж знаєш, я можу.

— Ні! — Христя рішуче відмовилася. — Я не хочу цього, сестро люба! Хай живе!

— Тю, він і так житиме, — засміялася Таша, — питання в тому як. Та де.

— Отож-бо! Знаю я твоє поміжсвіття! І не живий, і не мертвий! Не хочу цього!

— Невже все ще кохаєш його?! — Таша міцно схопила сестру за руки і зазирнула в очі. Зазвичай погляд Таші досягав дна свідомості і сягав у підсвідомість людини. Тобто їй було достатньо глянути своїм особливим поглядом в очі людини, як вона знала про неї все, найпотаємніші куточки. Та з Христею таке не проходило.

— Я не знаю, моя сестро! Якась частина в мені все ще кохає Івана. І, здається, буде кохати вічно.

— Сподіваюся, що то лише здається, — пересмикнула плечима Таша.