2

На ранок корови в селі не дали молока. Можна було почути, як перегукуються господині з запитаннями, та побачити, як вони хрестяться та плюють в сторону босорканиної хати.

А вечірня гостя довго ніжилася в молочній ванній, що пахла чебрецем, мелісою, м’ятою, ромашкою та любистком. А як вийшла, то було її не впізнати. Висока, струнка з білосніжним тілом та довгим чорним волоссям.

Євдокія подала рушники. Гостя неспішно витерлася, накинула темно-синій шовковий халат і сіла до столу. Євдокія налила їй чаю.

— Христю, — звернулася до гості, — невже ти забула, що кохати чоловіка для босорки зась? Вони хай кохають нас, хоч всихають від того кохання, а нам не можна!

— Не забула, мила сестро, — відказала красуня, — але ж так хотілося… Сама того не знаю, як так сталося. Він був таким… інакшим від усіх!

Очі Христі дивилися сумно на сестру.

— Що ж тепер робитимемо, коли я без сил зосталася, а ти у вирій зобралася? Як нам тепер бути? І де наша Таша?

— Та не переймайся за Ташу. Я їй вже гукнула у піч. Дня зо три — та й прилетить. Нам поки тебе полікувати треба.

Христя дивилася на сестру з мольбою.

— Але ж сестро! Чому людям можна кохати, а нам ні? За що з нами так?

— Мила моя, дівчинко! У людей серця неглибокі. Хіба ж то кохання?! Повирують на поверхні хвилі, повирують, та й втихомиряться. І далі своє діло люди роблять. Бо серце замкнене в них. А в нас нарозпаш. Ми ж сили свої звідки черпаємо? Га? Отож бо! Я вирву ту, куди ти сили свої злила, прикрила, поки ти спала. Я ж, дурна, зовсім ніяк не могла второпати, чого то мені так зле! Думала, Бог вже до себе кличе. А ні! Поживу ще. Це ж ти з мене сили тягла, як ті жили!

— Пробач мені, сестро, пробач! Я не хотіла. Та якби не ти, то не знаю, що б зі мною стало. Я ж на твоїх силах і прикотилася під твій поріг.

Сестри обійнялися.