1

Сільські замурзані дітлахи передшкільного віку ганялися як навіжені в куряві ґрунтової дороги. Дощу не було вже з місяць, бо стара босорканя Євдокія, та що живе на горі під лісом, занедужала так, що й дощу викликати не в змозі. Даремно селяни ходили до неї, хто з погрозами, хто з дарами. Відказала, що дощ піде, як ховати її будуть. Бо чує, що час її вже близько, що от на Іванівську ніч відлетить.

Малий Василь перечепився нога об ногу, та й впав, та й плачем зайшовся. Йому ж ось на осінь лише три буде, то плакати не соромно. Сів у пилюці, шморгає носом, соплі розтирає, аж бачить на нього колесо котиться, ледь ноги з дороги прибрати встиг, так стрімко.

Малий закричав: «Дивіться!». Хлопчаки роти пороззявляли, а колесо пронеслося повз них і далі прямо під гору дорогою до лісу. І малі, хоч фізики ще й не знали, і що порожній обід від колеса може сам лише згори котитися, та й то, якщо чиясь рука його запустила, та чомусь і їм дивно це було. Дивно і лячно. Старший Василевий брат підхопив за руку малого та й додому потяг. А за ними й інші дітлахи по дворах побігли.

А Сонце сідало. Колесо підкотилося під самий босорканин поріг. Вдарилося об сходи. І впало знесилено.

Євдокія лежала на ліжнику. Її морозило. У хаті пахло травами. Варевом. Горілими восковими свічками. Стара почула глухий звук удару металу об дерево. Поволі підвелася. Вийшла. Угледіла колесо.

— Де ж ти так довго барилася? Я чекала тебе ще на Миколая, а вже й літо в розпалі…

Ледь чутне зітхання було їй відповіддю.

Євдокія спустилася зі сходів та й присіла на останню сходинку. Схилилася над колесом. І стала голубити його поволі. Якби хто побачив, то сказав би, що стара відьма з розумом розпрощалася. Та Євдокія знала, що робить. Голубила та примовляла. Так стиха, що й слів не розібрати.

— Голубко моя! Сестро моя! Що ж ти так занапастилася? Що з тобою сталося, душе моя?

І тут той відсутній спостерігач із подивом побачив би, що на колінах старої — жіноча голова з довгим волоссям, скуйовдженим та вкритим пилом. І колеса більше немає. А є жінка. Знесилена і сіра, така, що не відразу й вирізниш її силует на загальному тлі.

Жінка простогнала. Євдокія клацнула пальцями — і з дверей вилетіла подушка. Вона підкинула її під голову жінці. Потім повела очима — і черпак сам зачерпнув води з відра, що стояло на краю старої, обшитої дубом криниці. Повітряним шляхом черпак прибув до рук босорки. Стара допомогла жінці підвести голову і приклала черпак до її спраглих вуст. Жінка все пила й пила. А вода все не кінчалася. Текла повз рот, збігала на груди, капала на землю.

У низині над селом став накрапати дощик. Поприбивав пилюку, освіжив зелень. Вечоріло. Сім’ї посідали вечеряти. То мало хто й помітив його. А хто помітив, то занепокоєно подивився на гору, де з-за дерев виднівся будинок Євдокії.