Частина перша. Просто йди назустріч

Головна мета роду людського – в тому, щоб очиститися й
відполіруватися, стати чистим люстром, аби ясніше відобразити
сонце.
Румі

Любов – дивовижна квітка, але треба бути відважним, аби
підійти та зірвати її на краю прірви.
Стендаль

Перш ніж писати про Жінку, занур перо у веселку і струсни пил із
крил метелика.
Д. Дідро
 

Настя квапливо сховала гроші до гаманця, пропускаючи вперед, до банкомата, якогось украй знервованого чоловіка – наступного учасника вечірньої черги – і зібралася рушати далі. Їй було соромно.
– І нащо я завела собі цю картку? – говорила до себе, підставляючи долоню, аби впіймати на неї бодай трохи сніжинок. – Для чого?.. Заради оцього дріб’язку? Це ж просто театр абсурду! Усі в цій черзі думають, ніби в мене в банку тисячі доларів лежать… – І сама собі дорікнула: – Та
заспокойся ти, ніхто на тебе не зважає! Люди не мають іншої роботи, окрім придивлятися, яка там сума в тебе на екрані!..
Та все ж почувалася точнісінько як стебло помідора, яке помилково встромили у трояндовий букет. Хоча… ні, мабуть, помідорні стебла не дуже переймаються щодо таких глобальних питань…
Зітхнула, глянувши на ошатно вбрану молодичку, яка все ніяк не могла перелічити банкноти… Певно, там виходила солідна цифра, не підвладна її мозку, перевтомленому безперебійними світськими тусовками. Таксист, висунувшись із віконечка, запитав люб’язно:
– Куди рушаємо? – І молодичка кинула йому:
– До Мамая! Тре перекусити! – Настю запрошували колись до того ресторану на весілля, тож могла собі уявити, що, якби (гіпотетично, певна річ!) вона сама там «перекусила», то ще зо три місяці над її родиною висів би борг за світло, газ та інші радощі життя...
Невідь-чому в неї прокидалася огида до отаких «хайлафних» персонажів. Раніше якось узагалі їх не помічала, а тепер… Ні, коли вже так подумати, то що тут кримінального? Маєш кошти на останній смартфон – молодець. Придбав іномарку – то катайся собі на здоров’я, кому
яке діло! Але, коли Настині друзі насмілювалися попрохати про допомогу... Скажімо, на ліки для якоїсь пенсіонерки, чи пак на ремонт спортивного майданчика… «І не встидно жебрати, коли сам працездатний? От зароби, наскладай, а тоді – чи лагодь той майданчик, чи нові будуй»,
– відказував один. «Ну, звісно. Кави пийнути – то копійку маєш, а на ліки для баби Ліди – то до мене біжиш, – сердилася інша. – Може, тому й маю, бо не тринькаю?» Ех… Недарма ж один письменник… (як же його звали?)… Словом, якийсь знаний банкір йому пожалівся – мені, мовляв, здається, що я божеволію… Як той митець відповів мільярдерові? А, щось на кшталт: «Я в це повірю лише тоді, коли ви почнете викидати гроші з вікна»…
Хоч Настя й сміялася від душі колись із цієї історійки – чи то анекдоту, чи бувальщини, – а проте... «Ну, не може бути так завжди і скрізь, адже є заможні люди, які готові пожертвувати, – умовляла сама себе дівчина, – не всі ж продали душу за банківський рахунок…» Однак не була знайома з жодним, хто був би одночасно багатий і на золото, і на те, чого не купиш за грошву. «І все-таки вони є», – уперто повторювала, ніби намагаючись до самої себе донести очевидне – що все-таки земля
обертається…

Таксі зникло у павутинні вулиць, а Настя все стояла біля банкомату мов вартовий. Була ще одна причина, через яку дівчина соромилася і банкової картки, і самої себе.

Ця причина – маленький Ромчик.

Роман. Таке горде ім’я. Роман! «Римлянин»… Та що з того? Рим уже не той, що вже казати про римлян. І ми не в Римі, а в містечку Нові Крути, що колись було хутором Міжозерним, аж доки новообраний сільський голова поставив за мету його розбудувати. Залучили інвесторів; одне за одним з’являлися підприємства, куди йшли працювати й місцеві, й приїжджі. За якісь п’ять років підріс хутір до невеличкого промислового селища міського типу, а потім, на спомин про загиблих під Крутами, місто Міжозерне перейменували на Нові Крути, хоч географічно те містечко було далеко від старих Крут.

Щоразу, дорогою до автобусної зупинки, Настя заплющувала очі – і… знову, вчепившись у рукав маминого пальта, чалапала в гумових чоботях піщано-глиняним місивом до дитячого садочка. А дитсадок той – у сусідньому селі за кілометр звідси, та мусить поспішати, щоб батьки вчасно
потрапили на роботу. І кущі дикої малини зазіхають на її єдині колготки, а за вербовими хащами, на широкій галявині, весело мекають кози.

Середню освіту Настя здобувала вже у Міжозерному: поспавши вранці на півтори години довше, ніж то було в дитсадочку, бадьоро крокувала межи новобудов до красивої, пропахлої цементом і фарбою, нової школи.

Тоді вона на власні очі бачила матеріально-технічну революцію. На її вулиці почали продавати не лише хліб-цукерки-мило (по які раніше щотижня на світанку, з рюкзаком, мчав до райцентру батько!), а й канцтовари, одяг, касети… На ринковій площі відтоді можна було купити взуття, іграшки, апаратуру. До того ж там навіть відкрили кафе!

Батьки придбали квартиру; їхню стару хатину на краю села було знесено. Як і десяток інших хат – поставили на їхньому місці кілька квартирних будинків. Від села Міжозерного лишилися самі спогади. Діти й онуки колишніх хліборобів зажили по-міському. «Раніше ми нічого не мали, – писала у своєму блозі Настя, – але були якимись… більш справжніми, чи що… Може, це й банально, але що легше стає людям жити, то рідше вони виходять за межі власної «хати скраю». Замикаються у цій самій хаті, бо в ній все є. Нема на зимових вулицях уже тих веселих і рум’яних школярів, котрі, за браком інших розваг, розсікали на саморобній ковзанці, забувши про домашнє завдання. Тепер мешканці одного поверху спілкуються між собою в соцмережах. Ми перестали ходити в гості, бо навіщо, якщо можна послати віртуального подарунка у вигляді сердечка чи то чобітка з бубонцями. Уже не треба на світанку розчищати собі чи немічному сусідові дорогу від снігу. Це зробить – за плату, звісно – двірник. Застарілий принцип безкорисливої взаємодопомоги замінено на товари й послуги, що мають стандартну, затверджену державою грошову цінність…»