Любити

“Це важко піддається розумінню, спочатку навіть мені, тепер лише іншим.”

Після сну завжди особливо хочеться почати жити, хотілося і йому, затримуватися в тому місці яке, інші називали роботою він не хотів, місце в якому він проводив більшість свого часу, місце, яке він міг би назвати домом. Кортіло відчути, бути у відчутті, проживати моментом. Любов. Те що так сильно жевріло в ньому удома.

Робочий день минув, він прокинувся. Завжди дивувався тому, як просто інші називають своїм домом ДІМ. “Де ж мій дім: чи там де я живу, чи там де сплю, чи там де прокидаюсь.”

За табличкою “Вихід” - місто. Тип будинку - панелька, кольору сірої цегли після дощу. Подекуди їх розбавляли такими ж цеглинами, от тільки кольору перевареного буряка. Провінційне містечко пахло фабрикою, завжди різною. Вугілля, хміль, прилавок із рибою на ринку, найголовнішим і найгарнішим для нього став запах вантажівок. А особливо їхній шум. Вони завжди проїздили поруч, а він і не був проти, завжди хочеться бути поруч того, що тобі так подобається. Принаймні це так притягує.

З’їзд 25 спального району і так маленького містечка. П’ятиповерхівки міста мінялися приватними секторами. Своїм шкіряним взуттям він ступав на давно продавлену багатьма вантажівками дорогу. Піщана, адже з’їзд не вважався важливою частиною міста. Дощі розмивали дорогу і тепер, а особливо в осінь. По всій дорозі утворювалися ямки, які заповнювалися водою. Літом це горби, восени озерця. Пройти такою дорогою і не забруднити робочого взуття особлива гра, якою тепер Елпіс і займався. Не по дитячому, не перескочуючи, але щось чарівне в цих багнючих піруетах його приваблювало.

Назустріч йшов сусід. “Два-три слова” доволі підходяще ім’я вигадане Еліпсом і нагороджено ним же.

Два-три слова чоловік середніх літ, повнуватий, що цікаво, адже зазвичай середньостатистичний житель міста виглядав худорлявим. Його кругле, масивне лице підкреслювали квадратні вуса. Є стереотип, “повні люди добрі”. Загалом, так можна сказати і про нього. Жодного доброго слова з його уст, але підсвідомо відчувається його доброта. Свідоме розуміння, що суворим його зробило таке життя.

Так і цього разу вони пересіклися. Його риторика була такою ж постійною, як вода в тих ямах, яка тепер розділяла їх.

- Як здоров’я?

- Не жаліюся.

- Не в настрої?

- Та ніби добре все.

Робота та його постійна ґаздиня. Щоб воно не значило, але напевно то щось повсякденно важливе. Відповіді не відрізнялися оригінальністю, завжди такі ж, завжди ні каплі відповідей.

Не можна сказати, що Еліпс його сторонився, та насправді в ньому він не чуяв чогось живого. Саме тому й не любив.

- Треба бігти, бувай.

- Бувай.

Так кожен день. Чи він не хотів більше говорити, чи справді спішив. Так чи інакше сенсу кожного разу спинятися в нього не було, не було в обох. Та робити це потрібно було, такими були негласні правила, яких дотримувалися більшість.

Сусід пішов, а за ним з’явилася вона.

П’ятиповерхівка, єдина на цьому з’їзді. Точнісінько така як інші, від неї віддавало сирістю, смолою із даху та бажанням хоча б всередині знайти хвилинку спокою. Чомусь здавалося, що таке непримітне місце буде якимось іншим. Робітничі міста не часто пишаються вишуканими квартирами для робочих.

Запах сирої цегли відбився відбитком в Елпісі, смола що застигла стікаючи ще до появи його в цьому домі змусила задуматися.

“Я стільки років живу тут, вона завжди була на цьому місці, кожного разу вона зустрічає мене, напевно єдина хто робить це.” Посмішка з’явилася на обличчі мимоволі. Він любив цю смоляну пляму.

Важкі металеві двері під’їзду завжди складно піддавалися. Діти натискали разом по двох-трьох аби прочинити їх, поки інший забіжить через щілину і допоможе з іншої сторони. Кнопки, кожна позначена цифрою по порядку. Цікаво те, що ніхто з мешканців будинку не знав правильної комбінації, але всі могли зайти. Звичайний під’їзд, особливо вичурно підкреслений широкою синьою смугою. Здавалося, що через цей синій колір під’їзд стає ще темніший. Сходовий марш мав свій запах, який завжди  асоціювався  із  “додому”.  Елпіс  любив  зупинятися на ньому, трішки постояти, відчути. Можливість на мить стати частинкою цього, на його думку живого, підносило його.

Пройшов четвертий поверх і ось квартира №30. З особливим полегшенням Елпіс провів рукою по дверній ручці, двері піддалися, його помешкання приймало його.

Неймовірна тісна, але від того тільки затишніша квартира, яка особливо підкреслювала характер свого мешканця. Продовгуватий коридор, який з’єднував усі частини квартири. Прямо по коридору і перші двері праворуч - ванна кімната. Одна маленька в якій вміщався весь санвузол та велика стічна труба, яка неприховано стояла в дальньому лівому кутку. Крім криків сусідів вона також ставала причиною шуму зливу, кожного

разу як хтось зверху зливав воду.

В кінці коридору кухня. Шум холодильника та постійно увімкненого радіо робили кухню живою. Чи був Елпіс вдома чи ні, в ній постійно відбувалися свої події, хтось співав пісні, зачитував погоду чи новини, працюючий холодильник означав що хтось щось таки має їсти. Елпіс все пам’ятав, особливо любив знову стати частиною цього процесу тому частенько, як завжди, сидів на своєму звичному місці, поруч холодильника, навпроти стільця яке стояло навпроти радіо та попільнички на підвіконні.