Любов

Олег і Діана познайомилися в Інстаграмі — світі світла і мрій, де кожен допис стає віконцем у чиєсь життя. Вони відчули одне одного душею, хоча між ними були тисячі кілометрів.

Кожного дня вони ділилися найтеплішими словами, підтримували і мріяли про спільне майбутнє. Їхня любов росла з кожним повідомленням, зі сміхом і сльозами, що розділяли через екрани.

Відстань не змогла загасити їхнє почуття — навпаки, воно ставало лише міцнішим. Вони любили один одного всім серцем і вірили, що незабаром зможуть бути разом, не знаючи більше розлуки.

І навіть коли темні хмари сумнівів з’являлися, їхнє кохання було світлом, що розганяло будь-які тіні. Бо справжня любов — це не про відстань, а про серця, що б’ються в унісон, незважаючи ні на що.

Вона любила щиро, без захисту, з усією душею.

Він був її світлом у темряві — доки не залишив.

Одне слово, один необережний вчинок — і між ними виросла стіна.

Але серце, яке кохає, не здається. Воно плаче, болить, і… молить про прощення.

Це історія про втрати і віру, про надію на другий шанс.

Про дівчину, яка пройшла крізь біль і сумніви, аби сказати

 Я не письменниця.

Я просто дівчина, яка колись полюбила — по-справжньому.

Не знаю, як правильно говорити про почуття. Часто мовчу,

а коли вже говорю — іноді раню.

Не навмисно. Просто я — така.

Цей запис — не для слави.

Це моя правда. Моє серце, розбите й цілісне водночас.

Моя пам’ять про нього. Про нас. Про кожну сльозу і кожну усмішку, яку ми пережили разом.

Я не шукаю виправдань.

Просто хочу сказати:

"Вибач, що я така. Але я не вмію інакше, коли люблю.”

Коли ми познайомилися

Коли ми познайомилися —

все навколо стало казкою.

Я сміялась, мов дитина,

серце билося від ласки.

Світ змінив свої кольори,

і кожен день — немов чарівний.

Я не шукала, та знайшла

в тобі шматочок неба вірний.

Ти прийшов, мов промінь світла

Ти прийшов, мов промінь світла

в сіру буденність моїх думок.

Я не чекала — а зустріла,

і в серці мій почався строк.

Мов казка, все навколо грало —

усмішки, погляди, слова...

Мене твоя душа тримала,

неначе ніжна теплота.

З тобою — вечір став чарівним,

і місяць світить лиш для нас.

Ти для мене став єдиним —

як перший подих, перший шанс.

Жила-була дівчина з великими очима, в яких ховались мрії. Вона вірила, що десь у світі є хтось, хто зуміє побачити її душу, навіть якщо вона мовчатиме.

Одного вечора, коли небо було всіяне зорями, а вітер шепотів щось ніжне, вона побачила Його. Він не був принцем на білому коні, але в його погляді було тепло, якого їй так бракувало.

З того дня усе змінилось. Їхні розмови були як музика, дотики — як промінці сонця на шкірі, а мовчання — спокійне, як річка вранці. Вони гуляли ніччю, сміялися до сліз, мріяли разом і ховали серця в обіймах одне одного.

І хоч життя не завжди було казковим, вона знала: це її історія. Її світло. Її диво. Бо справжні казки — це не про замки і корони,

а про тих, хто тримає тебе за руку, коли весь світ темніє

Літо
Автор: Діана Буліна

Літо ясне, розквітли луги,
Вітер приносить запах туги.
Сонце палає в небесах,
Світить тепло у твоїх очах.

Сміх лунає в полі зеленім,
Пахне медом липа над селом.
Ми біжимо босоніж по стерні,
Літо співає нам про любов.

Дні золоті, мов пшениця стигла,
Вечори ніжні, зоряні, тихі.
Літо в серцях запалює мрії,
Дарує світло і теплі надії.