Розділ 5

Ввечері на мене чекає неприємний сюрприз.

— Зайчику, сходи на вечерю з Артемом. В мене термінова робота. 

— У наш медовий місяць? Ти обіцяв, що в цей час будеш повністю зі мною.

Олег винувато дивиться на мене. 

— Це востаннє котику, обіцяю. Керівник слізно просить доробити проєкт найближчими днями, бо клієнт дуже цінний. Ми подовжимо медовий місяць на всі дні, які зараз втратимо через роботу. 

Я зітхаю. Змінити все одно нічого не можна. Вдягаю чорну сукню на бретельках. Вона вигідно підкреслює мою тонку талію. Олег присвистує. 

— Ти неймовірна.

— Отож. А дивитиметься на це Артем, а не ти. І ще всі чоловіки в ресторані, — дражнюся. 

Беру сумочку й спускаюся вниз. 

Там вже сидить Артем. У ресторані святкова атмосфера. Приглушене світло, ліхтарики. За нашим столом горить свічка. В келихи розлите червоне вино. Офіціант приносить й ставить на стіл щось, що шипить і шкварчить у сковорідці, зверху покрите шаром розплавленого сиру.

— Давай я допоможу, — Артем встає з-за столу й галантно відсовує мені стілець. Коли повертається на своє місце, ловлю на собі його погляд.

— Що?

Він усміхається.

— У мене є очі і я бачу.

Відчуваю, як кров приливає до щік і шиї. Стає спекотно. 

Звідусіль лунають сміх, перешіптування, розмови. Озираюся. Кілька закоханих парочок. Деякі тримаються за руки. Шкода, що тут немає Олега. Стає сумно.

— Потанцюємо? — Артем простягає мені руку. 

Я неохоче погоджуюся на пропозицію. Грає повільна мелодія. Дівчина біля мікрофона співає. 

Ми танцюємо. Артем обережно мене обіймає.

— Ця сукня дуже тобі личить, — шепоче на вухо.

— Це вибирав Олег. В мене по правді ні грошей не було, ні смаку.

— Он як? — Він сміється. — Вперше чую, щоб дівчина відкрито про себе так відзивалася.

— А чого соромитися? Ти мені не чоловік, не хлопець. Навіть якщо подумаєш погано, то що?

Він мовчить. 

Коли пісня закінчилася ми йдемо до столу. Артем доливає мені вина. Я пробую запечені овочі під сиром. Смак неймовірний. 

— Тобі тут подобається?

— Так, дуже.

— А яка з країн твоя найулюбленіша? 

— Я більше ніде не була.

— Чому? 

— Ти ж знаєш чому, — злюся. — Сам же казав, що Олег тобі все розповів про батьків. І до того ж ми бідно жили.

— Ти цього соромишся? — Я помічаю, що він дивиться на мене з цікавістю. Неначе на маленьке звірятко, яке досліджує.

— Так, дуже, — кажу хрипло. — І батьків і бідності.

— Вважаєш це нормальним?

— Що саме?

— Що ти не можеш бути перед коханою людиною бідною чи недосконалою.

Від його слів виступають сльози. Він потрапив у болючу точку. Накочує жалість до себе. 

— Дай сигарету, будь ласка, — простягаю руку й беру тремтячими пальцями пачку. Запалюю. Від диму, який видихаю, стає легше. У міру того, як він розсіюється, я заспокоююся.

— Тобі легко казати, — продовжую. — Тебе люблять. Ти багатий, красивий, спортивний. Мабуть, освічений. Тобі не соромно за те, ким ти є. А як бути іншим?

— А то ж позаду стоїть черга з тих, хто мене любить, — сміється Артем й продовжує уважно розглядати мене.

— А яка ти є?

— Що ти маєш на увазі?

— Що ти любиш? Чим цікавишся? Про що мрієш?

Клубок застряг в мене в горлі, бо я не знаю, що відповісти. 

— Я ніколи не думала про це, — кажу й мені знову хочеться плакати.

— Гаразд, почнімо з простого. Ти любиш сир? — Він показує в сторону сковорідки.

— Так.

— Вино чи пиво?

— Пиво.

— Улюблений колір?

— Зелений. І це вже схоже на допит.

Чоловік сміється. 

— Жайворонок чи сова?

— Сова однозначно.

— І я так розумію, що спорт ти не любиш, бо я бачив той кислий вираз обличчя вранці.

Я сміюся.

— Ненавиджу спорт.

— Книги читаєш?

— Любовні романи в більшості, — кров знову приливає до щік. 

— Чого червонієш?

— Бо мені соромно. Олег читає інші книги.

— І тепер ти все життя читатимеш те, що не приносить задоволення, щоб виглядати розумнішою? Не здається тобі, що в цьому реченні є суперечність?

Киваю.

— Бути простою й відкритою не соромно. У мене немає вищої освіти, люблю дивитися “Том і Джері” і їсти мармеладки. Я не зобов'язаний займатися криптою чи фондовим ринком, щоб відповідати чиємусь уявленню про розумну людину.

Я дивлюся йому в очі й помічаю, який глибокий у нього погляд. Мені з ним легко. Зовсім не так, як з Олегом.  

— Якщо ти поїла, може прогуляємося?

Я з радістю погоджуюся. Теплий літній вечір й зіркове небо ваблять. Ми беремо по ще одній пляшці пива і йдемо на пляж. Стоїмо біля води.

— Чого ти приїхав без Софії? 

— Тобі офіційну версію чи як було насправді?

— Кажи те, що вважаєш на потрібне.

— Офіційно — вона не змогла. Зайнята на роботі. А насправді я не захотів їхати з нею, бо вона зануда і постійно бубнить.

Я сміюся.

— Хіба можна казати таке про свою дівчину, другу половинку й споріднену душу?

— А чого ти вирішила, що все це про неї?

Я повертаюся й здивовано дивлюся на нього. Артем відкриває мені пиво. 

— А Софія знає, що вона для тебе ніхто?

— Вона не ніхто. Ми зустрічаємося ще зі школи. Просто не підходимо одне одному. Роки йдуть, кожен з нас змінюється. Боюся одного ранку я прокинуся з абсолютно чужою людиною поруч.

— Мені її шкода. — Я дивлюся на вогники на пляжі. Влаштували навіть фаєр шоу. А трохи далі люди хороводи водять, танцюють. — А чому ти так поводився на нашому весіллі? Я тобі не сподобалася?

— Навпаки, — Артем дивиться мені в очі. — Ти подобаєшся мені занадто сильно. 

Він нахиляється вперед й опиняється обличчям впритул до мого. Цілує. Я заклякла й боюся поворухнутися.