Розділ 4

— Зайчик, тобі щось замовити? — Питає в мене Олег. — Вибач, поки чекали на тебе, то вже почали їсти.

Я дивлюся на напівпорожні тарілки чоловіків з салатами та омлетами, склянку апельсинового соку в Олега і келих пива в Артема. Ковтаю слину.

— Я буду те саме що і ви.

Коли підходить офіціант, чоловік робить замовлення: омлет, салат і апельсиновий сік.

Артем зиркає на мене з насмішкою. Він помітив, як я дивилася на пиво, але промовчав. 

— Що сьогодні робитимете? — Запитує у нас.

— Кататимемося на велосипедах, — обличчя мого чоловіка осяює усмішка. — Потім подивимося острів. Можливо пофотографуємося.

— Чудовий план, — бачу білосніжну посмішку Артема. — Правда ж Міла?

Я ігнорую його натяки на те, що мені це не цікаво.

— Ви не чекайте на мене, — кажу, коли приносять омлет. — Ідіть вдвох покатайтеся, а я поїм і приєднаюся.

— Впевнена? — Олег недовірливо дивиться на мене.

— Сто відсотків. Ти ж не залишиш друга, який приїхав сюди заради тебе. Тож ідіть розважайтеся. А я після сніданку прогуляюся пляжем. Якщо ти не проти.

— Згода. Зустрінемося там через годину. — Він встає, лишає гроші за сніданок на столі. Цілує мене у щоку і йде.

Знову ловлю на собі насмішкуватий погляд Артема. Він непомітно підсовує недопите пиво до мене й виходить слідом за Олегом. 

Мені шматок в горло не лізе. Чого він приїхав? Що йому від нас треба? Дурні запитання. Ясно ж що йому потрібно — зіпсувати мені життя, посварити з Олегом і щоб ми розійшлися, але навіщо?

Засмучено жую омлет. З огидою відсовую пиво Артема. Не вистачало, щоб я ще за ним допивала. Йду до стійки й купую собі окреме. 

Прямую до номера. Вирішую, що раз розслаблятися, то вже по повній. Дістаю сигарету. Йду на терасу. За триста метрів видніється пляж і море. Поодинокі люди засмагають. Саме тому ми це місце і вибрали — чудовий клімат, чистота, білий пісок і майже повна відсутність людей. Хотілося побути вдвох. Чи це було лише моє бажання? Може я не так добре знаю Олега, як мені здавалося? Артем не міг до нас прилетіти, не знаючи адресу і не попередивши про свій візит. Але чоловік мені ні слова не сказав про це. Може він не хоче проводити зі мною час на одинці? Наприклад, бо йому зі мною нецікаво. Саме тому він знаходить собі додаткові розваги по типу велосипеда і піших прогулянок й кличе сюди своїх друзів.

Я затягуюся. Дивлюся на годинник — одинадцята тридцять. Сонце нещадно припікає. Раптом у двері номера стукають. Я перелякано вскакую на ноги. Намагаюся зловити сигарету, яка вже пропалила дірку на шортах. Голосно лаюся. Ховаю пиво й попільничку за стінку. Йду до вхідних дверей. На порозі стоїть Артем. Кілька секунд витріщаюся на нього. Потім виглядаю назовні й зиркаю по сторонах. 

— Що ти тут робиш і де Олег?

— А ти під ліжком коханця ховаєш? — Він відсовує мене в бік, заходить всередину. Починає демонстративно кашляти (неначе сам не палить) й розмахувати руками.

До мого обличчя приливає кров. Мені плювати на його думку, але недобре, що я спалилася.

— А Олег про це знає? — Блискає своїми білосніжними зубами. 

— Не твоє діло. Де мій чоловік? І чому ти тут?

— Поїхав на місцевий базар. А в мене до тебе справа. Можна?

Не чекаючи на мій дозвіл він проходить на терасу. Відразу знаходить мою схованку. Ставить попільничку й “корону” на стіл, сідає й дістає пачку сигарет. 

— Я не зроблю тобі нічого поганого. Обіцяю. — Я кривлюся. — Просто хочу поговорити.

— Слухаю, — сідаю навпроти.

Артем затягується. Його обличчя має серйозний вигляд. Несподівано для себе помічаю глибину в його блакитних очах. 

— Я повівся тоді грубо й неправильно на вашому весіллі. Не знаю, що на мене найшло. Мабуть, ревнощі.

— Ревнощі? — Дивуюся.

— Ми дружимо з Олегом ще зі школи. Я не звик до того, що в нього є хтось ближче за мене. Хтось, кому він приділяє більше часу. Мене це зачепило. І я не такий сноб, як тобі здається. Я не оцінюю людину по батьках. Просто хотів допекти тобі. 

Я дивлюся на нього й бачу, що він щирий. 

— Мир? — Він простягає мені руку. — Я не зроблю тобі нічого поганого. Обіцяю. — Знову повторює.

Обережно тисну його руку.

Відпиваю ковток пива.

— Чого Олегу не скажеш? Тут же нічого такого. Це просто пиво й сигарети.

— Він не зрозуміє. 

Артем киває:

— Можливо. Дивно, що на весіллі не заборонив тобі пити. Він завжди був таким. Після школи ми часто йшли з друзями випивати й грати у приставку. Лише Олег відмовлявся. Він завжди готувався до чергової шкільної  олімпіади чи займався спортом.

— Дивно, що ви дружите.

— Протилежності притягуються.

Артем дивиться на мене і я мимоволі помічаю, що в нього приємна усмішка. 

— Я вже піду, — каже тихо. — Допивай пиво. Я винесу пляшку. 

Передаю йому її. На мить наші руки торкаються. 

— Мені вже час, — він прокашлюється. Встає і йде на вихід. 

Я мала б радіти, бо це схоже на перемир'я. Проте відчуваю щось інше. У грудях стискається від тривожного передчуття.