Розділ 2

Вперше Олег познайомив мене з Артемом рік тому на одній з вечірок, які той регулярно влаштовував. Я раділа будь-якій можливості нового спілкування, тож з радістю погодилася піти.

Ми приїхали на машині до величезного, по моїм міркам дівчинки з бідної сім'ї, двоповерхового будинку, з якого гриміла музика так гучно, що якби він не знаходився біля лісу на краю міста, біля нього вже стирчала б поліція. Так я тоді думала. Хоча тепер розумію, що зі зв'язками Артемових батьків, ніякої поліції там і близько не було б. Ще більшим шоком для мене стало, коли почали стріляти салюти й небо вкрилося кольоровими фарбами. На чорному порожньому тлі з'явилися яскраві квіти й бризки шампанського. 

Я відкрила рот від захоплення.

— Так, Артем в нас мажор. — Кивнув Олег. — Батьки хірурги. І не просто, а найкращі в Україні. 

— А кажуть, що лікарі мало заробляють.

— То не всі. — Він усміхнувся кутиком рота й не став більше нічого пояснювати. 

Потім обійняв мене за талію й завів всередину через прочинені ворота. Двір Артемового будинку освітлювався десятками ліхтарів. Вже добре піддаті дівчата й хлопці сиділи на траві. Вони палили сигарети, пили вино й голосно сміялися. Дехто спав поруч. Кілька парочок цілувалися. До вісімнадцяти років я просиділа обійнявшись з книжками вдома, намагаючись втекти від реальності, яка мене оточувала. Тож була не звичною до таких проявів свободи.

На зустріч до нас з будинку вийшов Артем. Його білосніжні сорочка й штани виділялися у темряві. Свіжа коротка стрижка й професійно вирівняна легка неголеність натякали на нещодавній візит до барбершопу. Засмагла шкіра мала рівний доглянутий відтінок. Від нього пахло дорогими парфумами. Він потиснув руку Олегу, а потім поглянув на мене й присвиснув.

— Ну треба ж. А це що за краля?

— Це не краля, а моя дівчина, — Олег спохмурнів.

— Добре-добре, — Артем підняв руки вгору на знак згоди. — Вибач не хотів образити.

Його голос звучав дружньо, але я відчула зневагу й сумнів у тому, що достойна бути дівчиною його найкращого друга. 

Тоді вирішила не звертати на це уваги:

— Міла, — усміхнулася й простягнула йому руку.

Він секунду дивився на неї, а потім нахилився й поцілував. Я шоковано витріщилася на Олега, який знизав плечима і, як мені здається, не здивувався поведінці свого друга.

Забравши руку від Артемового рота, я притиснулася ближче до Олега.

— Ще й скромна, — зітхнув власник будинку. — Ну що ж, ласкаво прошу до мого житла. 

Він обвів поглядом двір і будинок. Олег засміявся. 

Зараз, лежачи на білому пісочку в Греції, я згадую ту нашу першу зустріч з Артемом. Ще тоді я йому не сподобалася. Це очевидно. Але не розумію чому. Що я йому такого зробила, що навіть на весіллі він не зміг стриматися й виказав свою неповагу? І якщо Артем такої поганої думки про мене, то чому дав Олегу одружитися зі мною? Чому не спробував довести раніше, що я недостойна його друга?

Вдивляюся у далечінь. Намагаюся розгледіти у воді Олега, який десять хвилин тому пішов купатися. Я плавати не вмію, тож маю сидіти на березі, попивати кокосовий коктейль й чекати на чоловіка. Завжди хвилююся, коли він так йде. Мене тривожить думка, що як з ним щось станеться, я не зможу йому допомогти: не кинуся за ним у воду, не витягну його, не врятую. І навіть те, що там повно інших людей, не заспокоює мене. Власна безпомічність гнітить. Вперше з цим відчуттям я зіткнулася коли жила з батьками. Тоді регулярно прокидалася з думкою, що моє життя мені не належить і я не можу нічого змінити. Обставини інші, але цей внутрішній неспокій залишився.

Нарешті Олег вийшов з води. Його розслаблена посмішка — ось що завжди втішає й покращує мені настрій. Змушує забути про все погане. Неначе він знає щось потаємне й може гарантувати, що все буде добре. Махаю йому. Кажуть, що все життя так не буде, що це закоханість. Я не знаю. В мене до нього нікого не було. Але я б хотіла відчувати це завжди. 

— Ти дивишся на мене як цуцик на кістку, — він сміється, цілує мене в лоба й сідає поруч. — Може зайдеш у воду, хоч на хвилинку? 

— Ти ж знаєш, що я боюся.

Олег нічого не каже. В такі моменти здається, що він засуджує мене за мої слабкості й страхи. 

— Дивись сонце заходить.

Я повертаюся в тому напрямку, в який вказує його рука. Помаранчева смуга на небі відображається в воді, у хвилях, які поступово наближаються й розбиваються об берег. Пісок навколо нас темнішає. Вітерець розвіває моє волосся. Чоловік підсувається ближче й обіймає мене. Це найромантичніший момент у моєму житті й перша поїздка за кордон. 

— Ходімо до готелю. Нам рано вставати, — раптом каже Олег й починає збирати сумку.

— Але ж, це наш медовий місяць. Ми не зобов'язані прокидатися рано. Ми можемо поспати довше. Залишимося ще трішки? Подивимося цей красивий захід сонця?

Я складаю руки перед собою у молитовному жесті. Олег неохоче відкладає сумку. Зводить брови на переніссі.

— Просто є режим, розумієш? — бубнить тихо про себе. — Здоровий сон, пробіжка вранці, корисна їжа.

— Іноді ти зануда, — Я притискаюся до нього.

— Але ж це добре? Ти знала, що зануди — найнадійніші чоловіки?

Я не відповідаю. Просто продовжую дивитися на помаранчеву смугу, яка поступово тане на небі.

Коли ми повертаємося до номера, Олег швидко приймає душ, цілує мене у щоку й лягає спати. Ще кілька хвилин я дивлюся на його спокійне обличчя. Потім підходжу, лягаю поруч й торкаюся його волосся. Задумуюся. Це найпрекрасніший період у моєму житті. Навколо чудова природа, сонце, море, смачна їжа. Біля мене коханий чоловік. Чому ж я почуваюся так самотньо?

Встаю з ліжка й прямую на кухню. Дістаю з холодильника пляшку пива “Корона” й виходжу на терасу. Нічне небо густо всіяне зірками, неначе намистинами. Я підходжу до столика з двома кріслами. Тут мали б сидіти вечорами я з Олегом й насолоджуватися чудовим краєвидом.