Глава 16.

Напередодні події Мелані вчергове запросила свого батька до них на вечерю. Але цього разу, на відміну від усіх попередніх, Белла ніяк не могла уникнути присутності на ній. По-перше, вона страшенно втомилась на роботі, бо сьогодні був просто шалений день: кілька робочих нарад, її чергова стаття мала бути надрукована в завтрашньому випуску й вона робила останні правки й перевірки, так ще й до всього їй дали групу з трьох стажерів, щоб вона ввела їх в курс справи та все показала й пояснила! По-друге, напроситись в гості до друзів вона не могла, бо у Саліванів та Альваресів був медовий місяць і вона б була там зайва, Еллін чомусь замкнулась від усіх й ні з ким не хотіла спілкуватись, а дядько поїхав на ювілей до друга в Небраску і мав повернутись лише завтра перед самим початком, з літака на бал, так би мовити.

Отже зараз вона, загорнута лише в банний рушник після душу, обирала одяг для вечері в своєму ж домі із своїм колишнім та їх донькою. З одного боку – їй цього дуже не хотілось, а з іншого – а чому б і ні? Адже вони досить нормально спілкувались останніми днями? Нарешті жінка зупинилась на простій сорочці оливкового кольору й темних джинсах. Вона висушила й вклала волосся, нанесла легкий макіяж, вдяглась й спустилась вниз саме в той момент, коли пролунав дзвінок в двері.

• Я відкрию! – крикнула вона доньці, яка вже була в їдальні й допомагала їх домогосподарці накривати на стіл.
• Привіт! – відчинила вона двері й привіталась із здивованим Люком, котрий не очікував її побачити.
• Привіт! – посміхнувся він, проходячи в дім, - Ти сьогодні не втекла? – прямо запитав.
• Не вийшло, - чесно відповіла вона.
• Розумію, - продовжив він посміхатись, - Отже повечеряємо?
• Повечеряємо! – кивнула брюнетка головою й пішла в їдальню, - Дорогу ж ти знаєш? – запитала не обертаючись.
• Так! Дякую! – пішов слідом за коханою чоловік.
• Привіт! – кинулась до нього на зустріч донька.
• Привіт, люба! – обійняв і поцілував в щічку він її у відповідь, - Це вам із мамою! – передав їй традиційний пакунок із вишуканим шоколадом її батько, - Привіт, Глоріє! – привітався із домогосподаркою, з якою вже був знайомий.
• Доброго вечора, містере Синклер! – відповіла йому жінка, - І до побачення всім! - подивилась вона на господиню.
• Так, їдь вже, - погодилась та, - Переказуй вітання Джону, - додала, бо жінка працювала в її домі вже п’ятнадцять років, з моменту його придбання і вона добре знала її чоловіка й доньку, яка вже вийшла заміж та жила своєю сім’єю в Мілуокі.
• Дякую! – відповіла домогосподарка, - Гарного вечора! – побажала всім та пішла з їдальні.
• Шановні батьки, давайте їсти? – всілась на своє звичайне місце за столом Мелані, - А то по-перше, я дуже голодна, а по-друге, все вистигне!
• Підтримую! – сів навпроти своєї дитини Лукас, а Беллі нічого не лишалось, як сісти в торці стола проміж ними.

Вони їли смачну печеню, слухали розповідь їх доньки про її шкільне життя, про виступи із командою з чер-лідингу, по черзі ставили якісь уточнюючі питання і все було так природньо, так затишно, так звично, що О’Коннор спіймала себе на думці: «От так могло в них бути щодня?».

Чоловік милувався своєю донькою й своєю коханою жінкою, чого самому собі брехати? Звісно що коханою! Їх очі сяяли якимось дивним світлом і вони дарували це світло йому. Це світло затягувало його в їх коло і йому ставало тепло поруч із ними, не було більше ніякої самотності, було тільки щастя та розуміння, що от так могло в них бути щодня! Та вони втратили це! І зараз він має докласти максимальних зусиль, щоб повернути все це їм! Адже точно знав, що й Мелані, й Ізабелла, відчувають те саме, що й він.

• Ти жодного разу не приходила до нас на репетицію? – запитав Люк у коханої, коли вони прибирали із столу, - Чому?
• Виявляється, це дуже цікаво! – підхопила його донька, складаючи посуд в посудомийну машину, - Джейк із Ніком так мило сваряться!
• А ти приходила на репетицію? – здивувалась її мати.
• Так! Кілька днів тому! – пояснила вона.
• А чому ж до мене не забігла?
• Тебе саме не було в концертному залі, - сказала Мел, - Я заходила до Еллін, але вона якась дивна.
• Так, з нею щось коїться останнім часом, - погодився її батько, - Ти щось про це знаєш? – запитав в коханої, яка складала залишки їжі в холодильник.
• Щось знаю, - знизала вона плечами, даючи зрозуміти, що уточнювати не буде, - Але думаю, що не все.
• Так що з репетиціями? – повернувся до питання, яке його турбувало чоловік, - Чому ти не слухаєш музику? – підхопив тацю із чаєм та поніс її у вітальню, куди вони вирішили перейти, щоб продовжити вечір.
• Не знаю, - спробувала відмахнутись жінка, не бажаючи бути відвертою аж настільки.
• До мене Пол телефонує! – раптовов вигукнула їх донька, - Я до себе! – вибігла з вітальні, залишаючи своїх батьків на одинці в кімнаті, освітленій лише кількома настінними бра та світлом від вогню в каміні.
• Що це за Пол? Ти з ним знайома? – сів навпроти коханої в крісло Синклер, - Надто часто я про нього чую!
• Гарний хлопець, спортсмен! – сказала Ізабелла, - Живе з батьками тут неподалік!
• Він залицяється до Мелані!
• Вік в них такий – залицятись! – розсміялась брюнетка, - Себе згадай!
• Я і згадую! – пильно подивився на неї чоловік, - Постійно згадую! Ти не відповіла?
• Про що? – зробила вигляд, що не зрозуміла Белла.
• Про музику?
• Я перестала її слухати після того, як ми розійшлись, - нарешті промовила жінка, - Щоб не було боляче.
• Тобі було боляче слухати музику? – уточнив Люк, підвівся, підійшов до ней, присів та взяв її руки в свої, відчуваючи потребу бути ближче до неї.
• Так, - тихо відповіла вона, не віднімаючи своїх рук у чоловіка.
• Я тоді приїжджав в дім твого дядька, - тихо сказав блондин.
• Я знаю, - кивнула О’Коннор головою і додала на його здивований погляд, - Мені розповів про це Ендрю кілька тижнів тому!