Глава 2.

Лукас Синклер сидів в гримерці й готувався до чергового концерту гурту, з яким він виступав фронт-меном ось вже майже двадцять років. З дзеркала на нього дивився трохи втомлений високий блакитноокий блондин тридцяти дев’яти років, вдягнутий в чорну футболку із зображенням черепа і чорні ж джинси. Чоловік підвівся й попрямував до холодильника, звідки витяг запітнілу пляшку води й зробив кілька великих ковтків.

• Не застудись, - зауважив його друг і водночас барабанщик гурту, Джейк Саліван, середнього зросту чоловік із довгим рудим волоссям, перев’язаним шкіряним шнурком на потилиці, - Тобі найближчі дві години глотку рвати.
• Не дві, а три, - похмуро заперечив красунчик-іспанець Себаст’єн Альварес, котрий грав на басі, - Без виходу на біс нас точно ніхто не відпустить.
• Гей, хлопці! – обвів поглядом своїх друзів і колег темношкірий клавішник Нік Свон, який зовні був більше схожий на боді-білдера ніж на рокера, - Хіба не про це ми мріяли граючи в брудному гаражі на околицях Чикаго? Слава? Гроші? Дівчатка?
• Мабуть, що про це! – з посмішкою погодився Джейк.
• Тільки чому ж тоді так нудно? – поставив пляшку назад в холодильник Люк.
• Бо поряд немає тих, для кого ми хотіли всього цього досягти, - пробубонів Себ.
• Кого ж це? – не зрозумів барабанщик.
• Тільки ти зміг зберегти свої стосунки, - продовжив іспанець, котрого останнім часом все частіше мучила ностальгія по їх студентським часам, коли вони ще не були зірками, не наробили дурниць і не втратили своє найбільше кохання. Криза середнього віку! Що ж тут поробиш?
• І то лише завдяки янгольському терпінню Бренди! – уточнив Нік, якого це явище також не обійшло стороною.
• Не всім же бути такими правильними, як ти! – обурився Саліван на друга, котрий «стрибав в гречку» значно рідше за інших членів їх гурту. В ньому все ще вирували юнацькі гормони і він і досі полював за всім, що рухається.
• Не такий вже я й правильний, - похитав головою клавішник, відганяючи сумні думки.
• Час на сцену! – зазирнула в двері його подруга і концертний директор їх гурту Джина, перериваючи їх розмову.
• Йдемо! – чоловіки хутко підвелись та пішли працювати, бо щоб вони не говорили, музика однозначно була сенсом їх життя.

Програма гурту, ось вже сімнадцять років поспіль, завжди розпочиналась однією й тією самою композицією, тією, що принесла їм популярність і завдала найбільшого болю її автору, тому що не сподобалась тій єдиній, для кого була написана. «Люблю тебе назавжди». Та може й сподобалась, але вона йому про це не сказала, а просто вийшла заміж за іншого, а отже й не пробачила. Люк співав давно знайомі слова і повільно обводив поглядом зал, як раптом його погляд зачепився за обличчя в натовпі. Оголосивши наступну пісню, він трохи змінив позу, щоб було зручно його роздивитись. Точніше її, бо це була дівчина років шістнадцяти із довгим світлим волоссям заплетеним в дві коси, рот її відкривався, підспівуючи йому. «Ти стаєш педофілом, старий!» - пнув чоловік сам себе, але впродовж всього концерту його погляд постійно повертався до молоденької білявки. Синклер намагався збагнути, що так привернуло його увагу й не міг. Дівчина була симпатична, але на своєму віку він бачив й красивіших та ніколи не виникало бажання їх захистити, окрім однієї, про котру він заборонив собі згадувати, а цю хотілось загорнути в кокон та вберегти від усіх негараздів.

Виступ пробіг на одному подиху: перша частина – нова програма, перерва, друга частина – найкращі хіти минулих років, двічі на біс їх найвідомішу композицію, ту з якої починали, і ось вже шанувальники забігають на сцену, зносячи все на своєму шляху. Служба безпеки концертного залу, як часто це бувало, не впоралась із своїми обов’язками. Почалась тиснява. Натовп був неконтрольований і хлопці намагались вберегти свої інструменти, а він вийшов вперед сподіваючись зупинити молодь автограф-сесією. Десь серед людей на сцені промайнуло знайоме обличчя білявки. «Є нагода дізнатись її ім’я!» - подумав Люк і тієї ж миті почув відчайдушний голосний крик. Чоловік в якомусь дивному передчутті заскочив на підсилювач звуку, щоб побачити, що сталось, але натовп почав розступатись сам і він постійно озираючись пішов в напрямку до сходів. Там під сценою лежала та сама дівчина, плече якої було наскрізь пронизане стовпчиком огорожі, а над нею плакала, мабуть, її подруга і намагалась зупинити кров серветками.

• Викличіть швидку! – голосно гукнув він друзям, - Терміново! Вона стікає кров’ю! – серце його шалено калаталось, а руки тремтіли затискаючи рану.
• Розійдіться всі! – прямувала до них Джина, але глядачі, злякавшись, й самі вже активно розбігались, - О Господи! – вигукнула директорка.
• Як тебе звати? – нахилився до дівчини Лукас, але вона не могла говорити та просто хапала ротом повітря, а з очей її котились сльози.
• Це Мелані, моя подруга, - сказала крізь плач її супутниця, котра тримала білявку за руку, - А я Ліззі.
• Лукас Синклер, - потис він руку дівчині своєю вже закривавленою та знову перевів погляд на поранену, яка, мабуть від болю, почала закривати очі, - Не відключайся! – крикнув він їй, - Дивись на мене!
• Швидка приїхала! – підбіг до них Себ, - Нік пішов їх зустрічати.
• Лікарі вже тут, - сказав Люк дівчині, - Протримайся ще трохи!
• Дайте дорогу! – підійшли медики.