Нікс Ревінмор

Скроні стискає так ,що хочеться запустити нігті у череп і розірвати навпіл. Я памʼятаю як вистрілила у Еша та як той заскулив від болю. Хочеться вити вовком від розчарування, від печалі, від злості…. зрадив.  Зрадив , зрадив. Хвала Богу я відправила хлопців до кімнат і ніхто не почує мене. Відчуваю  як по щоці катиться гаряча сльоза. Ком у горлі давить. Думки душать. Як він міг зрадити мене. Я біжу до ванної кімнати , зачиняю двері і вмиваюсь холодною водою. Як. Як він міг. Якккккк. Сльози ще більше опікають лице. Дідько . Обпираю руки на раковину де стоять різні парфуми та косметика і одним махом все змітаю. Все що попадає під руку опиняється в польоті. 
-Як, як.-Тепер вже ридаю. Ридаю від зради Еша та від того що дала слабину.  

У Нікс було таке відчуття, ніби її душу розламали на кілька частин і залишили на холодній підлозі. А після кинули тіло у темний сирий підвал та залишили там

Зрада брата вибила з-під ніг землю.

Вона більше не вірила ні людям, ні словам, ні обіцянкам. Всі люди однакові, як не намагайся бути добрим, щирим кінець один- зрада. Встромлять ніж у спину і неодмінно прокрутять лезо аби намотати плоть  .Аби не почути як ніж торкається кісток і скрипить, а як ріже душу. Потім же стати перед тобою і подивитися в очі. Як же Нікс не хочеться відчувати. Нарешті сльози перестали текти. Нікс о перлась об стіну і поступово опускалась на підлогу. 
Вона занурилась у тишу, де навіть біль не міг до неї достукатись.

Пам’ять про зраду чорніла, але всередині було так пусто, що не залишилось навіть ненависті.

Нікс сиділа нерухомо, ніби її тіло перестало належати їй. Біль був таким сильним та нестерпним, що став беззвучним — як крик, який задушили в горлі. Вона більше не відчувала гніву, не відчувала шоку, навіть зради. Лише порожнечу.

Чорну, холодну, розтягнуту всередині так широко, що вона ледве вміщала її в собі. Порожнеча дивилась так глибоко в Нікс , що проникла в душу   

Їй хотілося вимкнутися. Перестати бути. Перестати відчувати. Перестати жити ….

Бо кожна емоція водночас нагадувала: серце, яке мало бути захищеним братом, стало ціллю для його удару. Найближча людина яка мала б захищати стала найжорстокішим катом.

І тому Нікс захотіла одного — тиші. Тиші всередині себе.

Тиші, в якій не існуватиме ні болю… ні неї.

-Татусю як же я втомилась,- шепотом промовила,-так втомилась. 
Більше я нічого не відчувала. Нічого. Ні злості, ні радості, ні наді….. нічого. З вікна так світив місяць. Мʼяке світло блукало по ванній кімнаті ніби шукаючи щось.  Мою увагу привернуло щось блискуче на кахельній плитці. Лезо. Я взяла його в руки, відчинила двері і вийшла на терасу. Моя кімната мала власний вихід на терасу віддалену від усіх інших. Тут ніхто не почує. Вночі сад так гарно освітлює місяць. Невеликий ліс так і манить мене пітьмою. Ніби промовляє : «Йди до мене я допоможу, я заберу всю печаль. Лиш зроби крок …» Я відчуваю прохолодний вітер який обдуває мене, але не відчуваю емоцій. Ступаю босоніж на траву та йду садом до лісу. 
-Я хочу  побути  одна. 

Сад мовчить. Навіть вітер стих. Наче й він боїться мене зараз.

Може, правильно боїться.

Бо я не знаю, хто я тепер.

Крок. Ще один. Камінці під ногами обдають ступні холодом.  

Місяць дивиться згори, такий спокійний. Чому він не падає? Як він тримається там, коли я ледве тримаюся тут?

Зорі — маленькі, колючі, чужі такі далекі.

Я раніше вірила, що вони дивляться на мене і допомагають .А тепер дивлюся на них і думаю: вони лише свідки того, як усе всередині мене повільно гине,розривається зсередини .

Ліс попереду чорніє, тягне до себе.Моя тінь падає переді мною — довга, поламана. Так само поламана, як я.Чому він це зробив?Чому саме він?

Еш… моє ім’я в його голосі завжди звучало так тепло. Тепліше за будь-яке що.Хоч ми не завжди були близькі , але я любила його, допомагала йому. В дитинстві з Деймоном ми клеїли пластирі на коліна Таю та Ешу  

А тепер згадка про нього ріже мене зсередини, наче хтось торкається рани ножем.Ніби хтось наживу вириває кістки, артерії, судини та нервові закінчення.

Я не хочу відчувати.Це боляче — занадто боляче, щоб жити з цим.

Що я зробила не так?Що в мені було неправильного?

Чому моє серце стало тим, що можна зламати, не озирнувшись?Кроки стають важчими.

Я йду, але не рухаюсь.Цей сад був моїм домом — теплим, живим. Тепер я проходжу між деревами, ніби між надгробками. Кожна гілка, кожна тінь нагадує мені: те, у що я вірила, померло. Всю доброту та радість забрав з собою батько , а тепер і зовсім  не лишилось нічого . Нічого…

Я хочу тиші.Тиші всередині.

Без спогадів, без питань, без цього болю, що тягне мене вниз, як камінь, прив’язаний до ніг.

Може, ліс забере його?

Може, темрява там зможе поглинути цей крик, що я ховаю в грудях?Бо я вже не можу нести його сама.

Дерева зустрічають мене, їхні тіні лягають на мої плечі, ніби руки, що обіймають.

Я не знаю, чи полегшало мені від цього — чи навпаки стало ще важче.Але я йду далі.Бо того, хто був моїм братом, більше немає.

А разом із ним — зникла частина душі.Частина  без того напівмертвої душі…

Лезо все більше кличе пролити кров ,а ліс шепоче що дасть померти в тиші якої я так прагну.