Глава 18

Мама заварила трав'яний чай, аромат чебрецю і смородини заповнив, всю нашу невелику кухню на дачі. Моя невгамовна матуся, змогла привчити навіть дівчат до нього.

- Микита, ти що будеш до чаю? Є пиріжки з повидлом, просто солодкі булочки, - вона показала спочатку на одну тарілку з випічкою, потім на другу.

- Людмило Сергіївно, ваша випічка - один з найкращих спогадів моєї юності. Так смачно тільки у вас в гостях міг поїсти — лукаво подивився і підморгнув мені.

Спроби улещити мою маму мали свою дію. Вона завжди була ласа до похвали, але особливо, якщо вона була заслужена.

Я потягнулася за своєю улюбленою булкою, як пролунав м'який ляпас по моїй бідній руці.

- Залиш дітям, ні до чого тобі, - і очима вказала на тарілку з домашнім мармеладом.

- Мамо, могла просто запропонувати мармелад відразу, а не шльопати по руці, —ображено промовила я.

- Нічого матері при сторонніх робити зауваження. Доживи до моїх років, потім і командуй.

- Та ти завжди так, кажеш: у десять років, потім у двадцять і ось тепер все повторюється, - потягнулася за мармеладкою жовтого насиченого кольору зі смаком обліпихи.

Мама завжди збирала в сезон всі ягоди. Робила великі запаси мерзлих ягодів, що ніяких ліків можна було не купувати. Весь вітамін С, лежав в нашій морозилці.

- Микито, а як там твої батьки поживають? - вона розставляла чайний сервіз, і шикала на дівчаток, щоб голосно не розмовляли. Це її звичайна поведінка з ввічливості, як і кілька років тому, коли ми тільки зустрічалися з Микитою.

- Та все у них добре. Мати так і працює дільничним лікарем, а батько вийшов вже на пенсію. Тепер на полювання з друзями їздить, та з будинком допомагає їй.

- Так- так, чоловічі руки в будинку дуже потрібні. Бачиш, у нас одне жіноче царство, - мати сіла між дівчатками і по черзі поцілувала кожну з них.

- Так може, я чим можу допомогти? Ви тільки скажіть, тим більше у мене і інструменти є всі необхідні.

- Це, коли ж у нас чоловіки, половину майстерні з собою возять про запас? Або ти спочатку планував залишитися на вихідні? - запитала його я, стежачи за його реакцією.

- Христинко, та годі тобі, людина допомогти хоче, коли ще такий шанс випаде? Дівчатка, ви якщо чай випили, то йдіть наверх і готуйтеся до сну, мама до вас хвилин через десять підійде, — вимовила вона.Оксанка радісна понеслася в кімнату, а Аліса так і крокувала, підозріло косячись у бік Микити.

- Микито, якщо хочеш, можеш тут переночувати. З ранку справи зробиш на дачі, а ввечері вже удвох з Христиною поїдете.

Я швидко штовхнула ногою під столом маму, щоб вона зупинилася. Але вона тільки злегка поморщилася. Ось називається і попила чай. Я не планувала залишатися з ним на ночівлю, нехай хоч і на різних диванах. Повільно пила чай і дивувалася, наскільки Микита і мама приємно вели бесіду, що навіть нудно стало від рівня «солодких висловів» в їх розмові.

- Ви тут продовжуйте мило розмовляти, а я поки дівчаткам побажаю на добраніч.

Піднялася на другий поверх нашого будинку: наліво йшла спальня мами, направо — кімната дівчаток, ну а прямо — гостьова кімната. І ось де тепер всім розміщуватися? Велике питання…

Постукала в двері.

- Дівчатка, я ввійду?

- Заходь, мамо! - радісно вигукнула Оксанка.

Аліса напружено перевела погляд на сторінки своєї книжки, яку читала на ніч і знову зробила вигляд, що мене тут немає.

- Алісо, що відбувається, чому ти не хочеш зі мною розмовляти?

- Мамо, навіщо ти з ним приїхала? - крізь зуби ледве видавила з себе вона.

- Ти про Микиту?

- Ні, про ліхтарний стовп! - огризнулася вона.

- Навіщо ти так, Алісо. І потім я вільна жінка, в моєму житті може з'явитися інша людина.

- Ні, не може — раптом вигукнула вона і на очах виступили сльози. - Не може, у нас є... – і зараз же на півслові зупинилася вона.

- Хто у нас є Алісо? – суворо запитала я і перевела погляд у бік Оксанки.

Дівчинка накрилася з головою ковдрою і зробила вигляд, що спить і нічого не чує. Хоча насправді я бачила, як вона підглядала за нами двома в щілину.

- Мамо, та як ти не розумієш, нам не потрібні сторонні!!! - розридалася Аліса і відкинула в кут ліжка книжку.

- Алісо, заспокойся! Чого ти боїшся? Давай з тобою поговоримо спокійно.

- Мамо ти дуже багато забула! - захлинаючись у риданнях, ледве промовила вона.

Я дивилася на доньку і зрозуміла, що занадто рано звела її в ранг «дорослої». Вона так і залишилася моєю маленькою дівчинкою, яку страшать і сильно лякають будь-які зміни в нашому житті.

- Я вас дуже кохаю! Ви частина мене, і цього вже ніхто не змінить, навіть після травми я вас згадала найпершими.

- Але тата ж ти забула!!!

- Так, Алісо, зізнаюся, я не пам'ятаю зовсім вашого тата. Я чесно намагаюся згадати, але не виходить.

- Ось бачиш, а раптом і нас знову забудеш? - вже трохи заспокоївшись, промовила вона.

- Я сподіваюся, нічого подібного не трапиться, - потягнулася я до неї і обійняла.

Атмосфера трохи розрядилася, і ми спокійно обговорили всі новини та події, які відбулися у дівчаток. Вийшло, навіть трохи почитати їм, хоча давно цього не робила.

Спускаючись сходами, випадково прислухалася до розмови мами і Микити.

- Ти зовсім з глузду з'їхав? Ти розумієш, як Христині може бути важко?

- Людмило Сергіївно, я все розумію.

- Ні, ти не розумієш, невже сподіваєшся при живому ч…

Не встигла вона договорити, як побачила мене на сходах.

- Христинко, дівчатка заснули?