10

Орися прокинулася у своїй кімнаті нагорі Вежі Ради. У голові панував безлад: думки крутилися навколо Романа та його незрозумілої поведінки. То він стриманий, як лід, то раптом — такий гарячий, що повітря навколо тріщить.

Але треба було думати про буденні речі: у мене не було свіжого одягу. Я все ще була у своїй робочій формі з ресторану, яка за ніч встигла неабияк зім’ятися. На годиннику — 19.07. Треба було встигнути до гуртожитку переодягнутися.

Я почала спускатися нескінченними сходами. На кожному поверсі були двері без жодних розпізнавальних знаків — просто старе дерево. За ними тягнулися коридори з нескінченними рядами таких самих дверей. Усе в готичному стилі: похмуро, з недостатнім освітленням. Я зазирнула за кілька таких дверей на різних поверхах — усе однакове. Це точно зроблено, щоб збити з пантелику ймовірних ворогів; вони мають з’їхати з глузду, перш ніж знайдуть потрібну кімнату.

Запах кави, наче компас, привів мене до їдальні. Тільки тут я нарешті побачила відкритий простір та столи. До мене підійшла жінка років тридцяти з кучерявим волоссям, розумними карими очима та смаглявою шкірою. Вона простягнула мені горнятко з кавою.

— За розпорядженням пана Романа, — промовила вона з помітною повагою в голосі. Це була Надія, аналітикиня магічних енергій. Вона пояснила, що Роман дозволив мені покинути Вежу, щоб я забрала з гуртожитку свої речі. — Ми виходимо у супроводі Олександра за п'ятнадцять хвилин.

Біля підніжжя Вежі на нас чекав «Деу Ланос». Підтримка вітчизняного виробника — це добре, але Олександра на задньому сидінні автомобіля трохи стисло. Його довгі ноги ледь не діставали до носа. Надія сіла за кермо, і ми рушили.

— А де зараз Роман? — запитала я, намагаючись вдати байдужість.

Від Сашка я не почула ані пари з вуст — справжній партизан. А от Надія відповіла шанобливо, явно підкреслюючи моє дещо зневажливе звертання «Роман» замість «пан Роман»:

— Пан Роман має важливі справи.

«Ага, звісно, — подумала я. — Зараз день, він, мабуть, десь спить у своїй труні».

Ми прибули до п’ятиповерхового будинку з ліпниною на фасаді та великими дерев’яними вікнами — справжня історична пам’ятка. До приміщення ми зайшли з Надією. Олександра, який так і не промовив жодного слова, очевидно, бентежив збір дівочих речей, тож він залишився біля машини. Мовчазна насуплена гора. Але я все одно вважала присутність аж двох охоронців зайвою.

Надія впевнено відчинила двері моєї кімнати. Мої брови злетіли вгору: «Тобто вони вже перевірили мої речі? Коли встигли?».

Моєї сусідки Міри всередині не було. Кімната зустріла мене звичним студентським затишком: два ліжка, завалені підручниками столи та стіни, обвішані постерами. Я почала гарячково збирати речі. Обов'язково — спортивний костюм та кросівки. З-під ліжка витягла головну сумку (або: свою основну сумку), де на самому дні ховався мій гримуар — магічна книга відьом мого роду.

У результаті зібрала три сумки та дві картонні коробки. Переодяглася в найкраще: зелена кофтинка з V-подібним вирізом, що вигідно відтіняла моє руде волосся, джинси-кльош та кросівки на платформі. Через плече — шкіряна сумочка з дрібничками.

Коли ми вийшли з будинку, я нарешті зіткнулася з Мірою.

— О-о-о! — закричала вона на весь двір. — Таки підчепила того красунчика-мисливця з Вежі й переїжджаєш до нього?

До нас поквапився Олександр, щоб допомогти з вантажем, і Міра миттєво перевела всю свою увагу на нього.

— А ви вільний чи у стосунках? — прямо запитала вона, дивлячись на нього, як кіт на сметану.

Він лише мовчки похитав головою. Міра пішла в наступ, діючи за принципом «пре як танк». Бідний Сашко від такого напору швидко підхопив наші з Надією сумки й майже побіг до авто. Міра на своїх шпильках цокотіла за ним до самої машини, не припиняючи допиту.

Ми втиснулися в «Ланос». Я потягнулася до магнітоли, і в салоні залунало:

«Врубай і дай по газам! Хто б що не казав — забудь...»

Сашко перевів погляд із бічного вікна, за яким усе ще стояла невгамовна Міра, на лобове скло. Він зітхнув із явним полегшенням, коли ми рушили.

— Ніхто вже нас не знайде, бо нас там немає, — підспівувала я, дивлячись на знайомі вулиці, що зникали позаду. Вежа чекала на нас.