9

Ніч у фортеці була тихою — занадто тихою, ніби каміння підслуховувало. Я сиділа у невеликій круглій кімнаті, яку мені виділили. Скромно, але красиво: камін із мерехтливими рунами, старі дерев’яні балки, вікно з видом на місто й річку, та ліжко, яке підозріло нагадувало хмару, що вирішила стати меблями.

Я думала, що зможу заснути.

Ха-ха. Ні.

Моя магія вмостилася в грудях, наче гіперактивне кошеня на кофеїні. Кожен подих — іскра. Кожна думка — шторм.

— Вдих. Видих.

Ага. Легко казати, коли ти — безсмертний емоційний холодильник у плащі.

Я підвелася й підійшла до вікна. Місто внизу було тихим і темним. Але серед кам'яних стін вирувало приховане життя магічних істот. За кілька годин уже почнеться новий день.

Я відступила — і двері тихо відчинилися самі.

— Ти не спиш, — сказав Роман. Навіть не запитав. Констатував. Як завжди.

— А ти, виходить, стукаєш, перш ніж увійти? Прогрес.

— Я не стукав.

— Я так і подумала.

Він зайшов. Так само тихо й небезпечно, як нічний вітер, що знає всі таємниці. Величезний. Стриманий. Грізно прекрасний. І невимовно дратівливий.

— Твоя магія нестабільна, — промовив він. — Я відчуваю хвилювання у стінах.

— Вибач, я не здогадалася підписати угоду «не панікувати у вежі».

— Паніка — це слабкість.

— Це називається емоції, Романе. Люди мають їх. Навчися приймати.

— Я не людина.

— Так, я помітила. Особливо коли ти дивишся так, ніби хочеш і вбити, і… — я прикусила губу, — …і щось інше.

Його погляд упав на мої губи. Холод по шкірі. Гаряча хвиля в животі. Та-да, магія тут була не одна. Він відвів погляд першим. Це точно була перемога, і я подумки влаштувала собі ментальний салют.

Раптом я відчула, як щось магічне повільно торкнулося моєї аури. Його сила. Обережна, холодна, як вода гірського джерела.

— Що ти робиш?

— Заспокоюю.

— Людей так не заспокоюють!

— Тебе — так.

Я не знала, чи обуритися, чи розплавитися. Вибрала третій варіант — нервовий сміх.

— Ти не маєш права лізти в мою енергію.

— Не лізу. Торкаюся.

— А торкнутися мене руками було б складніше?

Він зробив один крок. Близько. Ближче, ніж дозволено. Очі — темні, глибокі, небезпечні.

— Це — небезпечніше.

Бум. Серце. Магія. Все.

Я ковтнула повітря.

— Я не боюся.

— Боїшся. І правильно, — тихо пролунало біля самого вуха. А потім: — Засинай.

Моє тіло слухняно, ніби в трансі, опустилося на ліжко, а дбайливі руки вкрили мене ковдрою.