7

Залишившись наодинці, я влаштувала собі екскурсію. Книжкові шафи пахли пилом та інтригами, папери на столі виявилися нудними звітами про магічні аномалії, а старий меч на стіні викликав лише поблажливу усмішку. Усі чоловіки однакові: дай їм щось гостре й блискуче, і вони почуватимуться володарями світу.

А от вітрини — це була зовсім інша справа. В одній під склом лежала книга в темній палітурці. Така потерта, така непоказна, що аж кричала: «Я — ЗВИЧАЙНА!». А ми всі знаємо, що в таких місцях «звичайне» переважно означає «здатне спопелити місто одним розділом». Поруч же виблискувала золота корона, облямована хутром і всіяна коштовностями. Руки так і свербіли приміряти її й зробити селфі... якби в мене не відібрали телефон.

— Досить, — прошепотіла я собі. — Час для втечі номер два.

Цього разу Роман вирішив обійтися без магічних хитрощів. Жодних рун, жодних бар’єрів — тільки чесний, масивний металевий замок. У кіно герої зазвичай вибивають таке плечем. Я глянула на своє відображення у вітрині: моя тендітна постать і ці дубові двері були в різних вагових категоріях.

Тож… магія.

Я обережно торкнулася пальцем замка. Нічого. Тоді я притиснула всю долоню, заплющила очі й уявила, як моя сила перетворюється на невидимий таран.

Штовхнула.

Стіна здригнулася, двері завібрували, а замок… замок просто не витримав. Двері з гуркотом відлетіли до стіни. Я швидко вислизнула в коридор, серце калатало в горлі. «Спокійно, Орисю, головне не привертати уваги», — заспокоювала я себе рівно доти, доки не зробила кілька кроків. Аж поки важкі двері, що трималися на чесному слові й одній погнутій завісі, остаточно не зірвалися й не впали на кам’яну підлогу.

ГУП!

Луна від удару прокотилася коридорами так, ніби у Вежі щойно приземлився літак. Я завмерла біля ніші з обладунками, намагаючись вдавати, що я — частина інтер’єру.

Тим часом у залі спостережень Роман не зводив очей з монітора. На екрані мерехтів розмитий магічний силует, але звук дверної катастрофи змусив усіх мисливців здригнутися.

— Чому ми взагалі її тут тримаємо? Вона чужа, — невдоволено кинув один із чоловіків.

— Вона не стороння, — відрізав Роман, навіть не повернувши голови. — Вона — свідок.

Він перевів погляд на чоловіка, що стояв праворуч:

— Олександре, наглянь за нею. І дай їй усе, що попросить.

Олександр кивнув. Це була людина-скеля: під метр дев'яносто на зріст, широчезні плечі, атлетична статура й хижа грація перевертня. Він вийшов із кімнати без жодного звуку.

Я якраз розглядала забороло шолома, коли двері в кінці коридору відчинилися. Звідти вийшов той самий мисливець, який здійняв тривогу першого разу. Зблизька він мав ще більш… вражаючий вигляд. Чорнявий, з триденною щетиною, яка робила його схожим на поганого хлопця з обкладинки роману, і ледь помітним шрамом на лівій щоці. Чорні джинси, шкіряний плащ і очі кольору темного бурштину, в яких читався холодний розрахунок хижака.

— Мені б подзвонити… — пролепетала я, намагаючись не почуватися маленькою перед цим велетнем.

Олександр мовчки витяг із кишені… телефон-розкладачку. Серйозно? У них що, настільки урізали бюджет, чи це такий вінтажний шик? Я взяла апарат і швидко набрала номер Міри.

— Слухай, — зашепотіла я в трубку, — мене тут тримають здоровенні чоловіки у полоні в готичній вежі Ради!

— Орисю? — голос Міри в слухавці звучав підозріло весело. — Ти сказала «тримають»? Подруго, якщо там стільки чоловіків, та ще й таких красенів, як ти описувала, — не тупи! Влаштуй собі побачення. Це ж безкоштовний шведський стіл з Аполлонів!

Я почервоніла до корінців волосся. Перевертень, який завдяки своєму слуху чув кожне слово, навіть не кліпнув оком. Він просто забрав апарат, який у його величезній долоні виглядав як іграшка, і сухо кинув:

— Ходімо.

Він повів мене на інший поверх. Попереду був той самий «шведський стіл» — їдальня мисливців, де повітря пахло смаженим м’ясом і густим тестостероном.