6

Роман піднімався сходами з такою невідворотною грацією, ніби кожен його крок відраховував секунди до моєї капітуляції. Його широка спина, обтягнута бездоганно чорною сорочкою, під якою перекочувалися м'язи, заступала мені все інше. Я почувалася так, ніби йду за епіцентром стихійного лиха, яке тимчасово вирішило бути ввічливим.

Він відчинив двері кабінету й галантно відступив, пропускаючи мене всередину.

Кабінет дихав владою та старовиною. Шафи з книжками підпирали стелю, охайні стопки справ на столі нагадували про те, що мій «викрадач» — людина системи, а магічний транслятор на стіні ледь помітно мерехтів блакитним. Мою увагу прикувала антикварна лампа. Ці яскраві скляні вітражі… невже Тіффані? У лігві темного вампіра? Який вишуканий дисонанс.

Перед столом стояли два дерев’яні стільці. Тверді, з прямими спинками — ідеальний спосіб натякнути гостю, що йому тут не раді. Стародавні вітрини за склом зберігали магічні артефакти, кожен з яких, здавалося, шепотів про прокляття.

Роман зупинився по той бік масивного стола, впершись кулаками в стільницю. Його очі потемніли, нагадуючи глибину смарагдового скла.

— У Вежі безпечно, Орисю, — промовив він низьким голосом, що вібрував і змушував мурашки бігати моєю спиною (і зовсім не від страху). — Але ти… ти ледь контролюєш свою силу. Те, що ти влаштувала в камері, було не просто дурістю, це було самогубством.

Я відчула, як у грудях закипає образа, змішана з панікою. Повітря навколо стало густим і наелектризованим.

— Я просто хотіла… — почала я, але слова застрягли в горлі, бо магія всередині вирішила відповісти замість язика.

Книжкова шафа здригнулася. Декілька важких томів у шкіряних палітурках злетіли з полиць, ніби невидимі птахи. Лампа Тіффані відірвалася від столу й зависла в повітрі, розгойдуючись, як маятник.

Роман блискавично витягнув руку, перехоплюючи дорогу лампу за міліметр від падіння. Але поки він ставив її на місце, один із фоліантів — судячи з товщини, щось на кшталт «Історії тортур Середньовіччя» — з розгону вцілив йому просто в потилицю.

Бум!

Я охнула, притиснувши долоні до рота.

— О матінко! Я не хотіла… Вибачте! Вам боляче?

В ту ж мить я зрозуміла, що питати таке у чоловіка, який, імовірно, снідає кулями, — це вершина безглуздя. Він би, мабуть, і удару молота не відчув.

Роман повільно, дуже повільно нахилився й підняв книгу з підлоги. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, лише на вилицях заграли напружені м’язи.

— Тобі потрібно тренувати магію, — сказав він, кладучи книгу на стіл. Погляд його був важким, як гранітна плита. — Ти небезпечна. Насамперед — для самої себе.

Він попрямував до виходу, кинувши через плече:

— Поки що залишайся тут. Не здумай тікати. Це наказ.

«Ага, вже біжу виконувати», — подумала я, закочуючи зіниці догори так сильно, що мало не побачила власну потилицю.

Двері зачинилися, і я почула сухий, остаточний звук замка. Клік.

Я залишилася одна в кабінеті, повному магічних артефактів, антикваріату та мого власного, абсолютно некерованого відчаю. Що ж, Романе, якщо ти думав, що замок мене зупинить, ти погано знаєш дівчат, які хочуть тістечка.