5

Прокидатися з ідеєю втечі — це одне. А от реально намагатися втекти з магічної вежі, де живе чоловік, схожий на вродливого, але дуже небезпечного детектива-вампіра — зовсім інша історія.

Спойлер: це не була хороша ідея.

Спершу я чекала. Каву мені, до речі, таки принесли — у маленькій порцеляновій чашці, з вершковою пінкою зверху, ароматну, як гріх. Я випила її, насолоджуючись кожною молекулою кофеїну. Потім витерла піну з губ і сказала собі:

— Все. Тепер я офіційно готова до дурних рішень.

Крок 1: Оцінити ситуацію.

Двері — масивні, з чорного дерева, із захистом. 
Вікно — з ґратами й магічним бар’єром. Стіни — товстий камінь. 
Звучить безнадійно? Так, але я маю талант знаходити вихід там, де нормальні люди натикаються на… ну, на стіну.

Я підійшла до рун на підлозі, торкнулася їх пальцем. Недарма моя мати вимагала від мене досконало вивчити їхні значення. Сила ворухнулася, як кіт, що прокинувся від того, що хтось наступив йому на хвоста.

— Спокійно, — прошепотіла я. — Ми зараз діятимемо гуманно.

Я пошукала в кишенях, чим можна змінити руни, і знайшла невеликий шматочок крейди. Декілька додаткових ліній, і ось... Відповіддю мені було тихе поколювання, а потім — легкий тріск. Отже, руни не ідеальні.

Запам’ятати: майбутній подарунок Роману — новий майстер рун.

Крок 2: Застосувати магію.

Самі двері були захищені бар'єром. Я глибоко вдихнула і спробувала викликати силу всередині. Так, вона відгукнулася. Так, я її контролювала цілих… секунди зо три.

— Розсіювання меж і послаблення структури… чи як там Ілля казав? — пробурмотіла я, згадуючи свого друга, мага-теоретика, який колись пояснював мені основи. — Та хто ті формули взагалі пам'ятає!

Мене осяяла думка: а що, як просто уявити, що бар’єр — це желе? Я уявила. Бар’єр завібрував, ніби йому було… лоскотно. Я стиснула кулаки.

— Гаразд, без образ, але ти мені заважаєш! — я додала сили.

Бар'єр на дверях спалахнув і вибухнув тихим «пшиком». Магія розлетілася, як бульбашки у газованій воді.

— Бінго, — усміхнулася я.

Крок 3: Втекти дуже тихо.

Я прочинила двері й виглянула в коридор. Кам’яні стіни, старі картини, ковані ліхтарі, магічний вітраж унизу сходів, що переливався живими символами. Готичний шик плюс містична параноя. Сюди б тільки чорного кота додати — і було б ідеально.

Я ступила вниз по сходах… і світ сам вирішив сказати:

«Дівчинко, ти думала, буде легко? Ну-ну».

Коридор вивів до величезної зали — схожої на бібліотеку, лабораторію й судову кімнату одночасно. Там були люди. І не просто люди — «мисливці Ради».

Темні плащі, срібні руни на рукавах, холодні обличчя. Вони стояли біля столу, на якому…

— О Боже… — вирвалося в мене.

На столі лежали артефакти: стародавні амулети, рукопис у срібному футлярі та… «рука». Не людська, але цілком реалістична. З пазурами та рунами всередині тканин. Поруч — камені-стабілізатори, кристали пам’яті та магічні кайдани, що випускали іскри енергії.

Ага. Експерименти. Допити. Старі артефакти. Це явно не клуб любителів історії.

Я не знала, хто з нас більше злякався — я чи молодий чорноволосий мисливець із триденною щетиною, який саме повернувся до дверей і побачив мене.

— Хто ти? — рикнув він, і його рука смикнулася до артефактного клинка.

— Е-е… прибиральниця? — видало моє тіло замість мізків.

— У нас немає прибиральниць!

— От і проблема! — розвела я руками. — Бачите, павутиння он там. І на отому черепі тріщина, треба ремонт, — я вказала пальцем на шафу.

— ТРИВОГА!

— О ні-ні-ні, не треба! — замахала я руками.

Магічні руни спалахнули вздовж стін, двері почали зачинятися одна за одною, підлога загула.

— Сама винна, — прошепотіла я і кинулася навтьоки.

За мною розпочалася гонитва. 

Я хотіла виходу, а не екшену. 

Сходи. Коридор. Глухий кут. О, чудово.

— Тут немає виходу! — крикнув хтось позаду.

— Для вас — можливо!

Я кинулася вперед, смикаючи кожну ручку на кожних дверях. На моє щастя, одні відчинилися без жодних пасток чи рун. Я миттю вскочила всередину — і двері зачинилися.

Опинилася в темряві. Дихаю. Серце б’ється. Ноги тремтять.

— Ну, Орисю, принаймні ти жива, — прошепотіла я.

Руками напомацки знайшла в темряві стіни, потім зачепила відро та дерев'яне руків'я, що впала на підлогу. Присіла, намацала його— виявилося, швабра. А казали, що прибиральниці немає! Хоча, чесно кажучи, цей таємний хід міг легко вести в… мої думки перервали. Щось пронизливо зашелестіло поруч.

Я вдихнула.

— Тільки не щур. Тільки не...

Темрява ворухнулася.

— А-а, чудово, інші мешканці будинку. Чи не хочете… поговорити?

Щось зашелестіло ще ближче. І саме в цей момент зі стіни поруч з’явилася чиясь рука. Сильна. Впевнена. Вона схопила мене за зап’ястя і витягла назад у світло, до коридору з глухим кутом. Я впала просто на Романа.

Його погляд був таким самим: холодний грім перед бурею.

— Я казав не тікати.

— Це не втеча, — хрипнула я. — Це… стратегічна оцінка місцевості.

Він підняв брову.

— І що ти оцінила?

Я видихнула:

— Тут… страшно. І мені потрібен… більш офіційний тур. З ліфтом. І, можливо, тістечком.

Він не відповів. Просто стояв і дивився на мене так, ніби я була загадкою, яку він хотів розгадати, але яка могла підірвати йому не лише день, а й життя.

— Ідемо, — сказав він нарешті. — Відведу тебе до свого кабінету.

А я подумала: якщо він завжди такий, ця історія буде або величним романом, або епічною катастрофою. 

І так, я все ще хочу тістечко.