2

-Гей… - голос зривається. – Гей? Хто ти? – прошепотіла я хоча мій голос звучав так тихо, що здавалося, його поглинули тіні. Я не знала, чи це було запитання до силуету, чи до самої себе, до цієї незграбної відьми, яка опинилася не в тому місці і не в той час.

Мої думки метушилися, як злякані пташки. Міра. Пан Степан. Вони попереджали. Я мала бути обережнішою. Але як я могла знати, що за рогом на мене чекатиме таке? Це було не схоже на звичайну небезпеку, про яку попереджають у новинах. Це було щось давнє, щось темне, щось, що не належало до світу людей.

Я спробувала використати  свою магію, зосередившись на істоті. Я відчула легке поколювання в кінчиках пальців, але я так нервувала. Мої пальці здригаються, магія спалахує – ніби світло, що бурхає з лампочки перед вибухом. Декілька вікон з верху лопаються, друзки скла посипалося до низу на бруківку не спричинивши не якої шкоді створінню з тіні.

-Стояти!- видаю, хоч звучить радше: «будь ласка, не їж мене.»

Істота повертає голову. Обличчя не розгледіти з під капюшона, тільки очі. Темні, не прозорі з блакитно льодовими радужками, зіниця – крихітна крапка у білому кільці.

Інстинктивно я простягнула руку, намагаючись ще раз відкинути цю моторошну постать телекінезом. Але воно просто розчинилася в повітрі, зникла, мов дим.

Я стою біла, як вапно. Серце бухає у скронях. Дихаю так, ніби пробігла марафон.

Тоді позаду – шерех, кроки, люди.

І голос низький, командний, крижаний.

-Відійди від тіла. Повільно.

Я озираюсь.

Чоловік. Високий, стрункий, чорноволосий, у шкіряному плащі з червоними вставками, що нагадували застигну кров. Довгий меч з лівого боку. Шкіра бліда, як мармур. Вампір. Очі…

Зелені з золотистим вкрапленням, але глибокі, як ніч, пронизували мене наскрізь.

Його супроводжують троє. Двоє чоловіків і жінка - в тактичних темних куртках, з срібними ланцюгами, що обвивали їхні зап’ястя. Мисливці? Поліція? Магічна СБУ?

-Я… я просто йшла додому, - І я бачила того, хто це зробив.

Люди завмирають.

Чоловік з зеленими очима дивиться на мене довго. Занадто довго. Так, ніби читає на шкірі мої всі секрети, навіть ті, де я плакала над зламаним Wi-Fi.

-Ти бачила обличчя? – питає він тихо. Занадто тихо.

-Ні. Але він… був як тінь. І вирвав… - ковтаю. – З нього щось вирвано. Внутрішні органи.

Його очі звужуються. Погляд – холодний, але… не байдужий.

-І ти все ще жива, - каже він, наче це підозріло.

Я обурююсь на його слова.

-Перепрошую, я мала вмерти для відповідності статистиці?

Один з чоловіків, моцної статури та поголеною головою  нервово кашляє, намагаючись не засміятись.

Вампір зробив крок вперед. Його аура давить, як нічний туман – важка, небезпечна, спокуслива.

-Як тебе звати?

-Орися. А Вас?

-Роман. Головний слідчий Ради Дев’яти.

Його ім’я про сковзнуло повз мою увагу, мене зачепили слова «Рада Дев’яти». Рада Дев’яти – це керівний магічний орган міста, який офіційно підтримує баланс між магічними расами та світом денних, а ті троє за його спиною мисливці Ради.

Він дивиться на мене. Так наче вже вирішив, що робити зі мною. І мені страшно.

-Він бачив тебе. Це робить тебе мішенню. Ти мусиш піти зі мною.

Його слова прозвучали, як вирок. Паніка почала підійматися в горлі, але я згадала про свої сили. Нехай слабкі, але вони є. Я зосередилася, рукою стиснула повітря, і спонтанний імпульс телекінезу кинувся вперед: банки, кришка від сміттєвого баку, старі ящики, що стояли біля стіни, піднялися в повітря, формуючи  незграбний бар’єр перед ними. Це було невміло, хаотично, але це дало мені кілька дорогоцінних секунд.

-Нізащо! – вигукнула я, і, не чекаючи відповіді, кинулася бігти. Мої ноги самі несли мене подалі від цього жаху, від цих очей, що палали в темряві. Я чула за спиною обурені вигуки мисливців. Вампір, здавалося, був шокований моєю реакцією. Мисливці вже хотіли кинутися за мною, але їхній лідер, Роман, зупинив їх.

-Зберіть докази, - пролунав його голос, спокійний, але владний. – Я сам її наздожену.